ПЕСНЬ ПЕРВАЯ
Багатий дуже Кочубей:
Його ланам конця немає,
Його отара скрізь гуляє
В зеленім лузі без людей;
А луг аж стогне під волами,
Під кіньми гарними й вівцями.
Багацько у його добра,
Атласу, хутра і срібла,
На видноті і під замками.
Та пишний Кочубей не тим,
Не довгогривими конями,
Не батьківськими хуторами,
Не злотом, бачите, яким
Його щогод дарує Крим —
Дочкою гарною своєю
Ти забагатів, Кочубею!
Та й правди нічого ховать,
Нігде нема Марусі рівні,
Вона мов квітка та дубрівна,
Що тілько стала розцвітать;
Тополя буцім на могилі,
Гінкий та гнучий стан премилий;
Як шум, біліє вся вона;
Кругом дівоцького чола,
Мов хмари, коси бовваніють,
Як маківочка — рот красіє,
Очиці — як зірки блищать.
Вродливая! Ні втять ні взять.
Та не одною ліпотою
Маруся звісна стала всім;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога,
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога;
Всім молодим — гарбуз як тут,
Аж ось свати гетьмана йдуть.
Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смутою;
Що ж? Дух Мазепи закипів,
І — знову гетьман полюбив!
Хоч він до пелеха сідого
Із парубіки молодого
Не перескочив — пережив.
Не сарна під байрак втікає,
Орла почувши на спині;
По сіням панна походжає
І жде, що скажуть: так чи ні.
Ось вийшла мати і з сльозами.
Приголубливими словами,
За руку взявши, каже їй:
«Бридкий, мерзенний, глянь, поганець!
Чи можна? Ні, паскудний ланець!
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі б, як то ведеться віком,
Хрещенициним батьком буть...
Його чорти у пеклі ждуть;
Він хоче буть їй чоловіком!..»
Маруся задрижала, з рук
Спустилась хустка шовковая,
Поблідши, ніби неживая,
Упала дівка на рундук.
Хоч одійшла вона, да знова
Зімкнула очі; ні півслова
Не каже; батько, мати тут
Біля її усе возились;
Хрестились, плакали, молились.
|
