Мазепа
Та почекай, ще не конець,
Бог вісь про те, що далі буде.
Маруся
Тебе всі поважають люде,
На смерть за тебе кожний рад,
Ти кращий будеш цар од миру,
Тебе жде царство...
Мазепа
А як кат?
Маруся
Піду з тобою під сокиру...
Мазепа
Марусе, рибонько моя,
Марусе, ти мене кохаєш?
Маруся
Хто, я?
Мазепа
Еге.
Маруся
Хіба не знаєш!
Мазепа
Дорожчий хто тобі, чи я,
Чи батько?
Маруся
Годі, серце миле!
Мазепа
Що, якби люди присудили,
Щоб кого-небудь з нас убили,
А ти б обом була суддя;
Кого б пустила ти на муку?
За ким би вспражки потягла,
За батьком чи за мною руку?
Маруся
Геть угамуйся, глянь на себе,
Який страшний ти і блідний!
І в пекло я піду за тебе.
Мазепа
Не забувай, що кажеш ти!
Давно вже сонечко зайшло
За гору, ген по той бік річки;
Ущухнув гомін, дав бог нічку,
Надворі тихо все було.
Зірки в горах мигають, сяють,
Вода як чисте скло стоїть,
Із хмари місяць випливає:
Усе мов золото блищить.
Білоцерківка, сад гетьманський,
Будинок старосвітський, панський,
І річка повная води.
Ніщо нігде не зашастує,
Осика листом не жартує,
В будинці ж є зате смути:
Там шепчуть тихими речами,
Там у світлиці, за замками,
В залізах Кочубей сидить
І в небо сумно він глядить.
Уранці смерть, не ма він страху,
Бо смерть для праведних покій.
Та мовчки як іти на плаху,
Мов у різницях віл на бій,
Іти на смерть за праве діло,
За те, що має ворог власть;
Вести приятеля в напасть,
Нести на муку честь і тіло!
Як він скалитиметься сміло,
Махне, і жаба цицьки дасть!..
І здумав Кочубей Пілтаву,
Сім’ю веселу, й козаків,
І пісні дочки, й першу славу,
Беседу зимніх вечорів,
І те село, де він родився,
Будинок батьківський, старий,
Де він добро любить зучився,
Де після праці мав покій.
Тепера треба все оставить!
За що? про що?
А клямка стук;
Забрязкотіло щось замками.
«Оце, мабуть, ізнов для мук
Іде Мазепа з наймитами».
Раз лусь замок; холодний піт,
У другий раз: сипнуло жаром.
«Ні, може, то з христовим даром
Іде до мене чесний піп».
Ось двері скрип; сусіль до його,
Місь панотця з хрестом святого,
Худенький, у очу дрібний,
Полигач бісів, Орлик злий.
Назустріч Кочубей мовляє:
«Мене ти знову мучить маєш!»
Орлик
Не все казав, ти ще кажи.
Кочубей
Ізгинь, маро, геть, пріч біжи,
Покинь мене.
Орлик
Однеє діло
Нам зараз треба показать.
Кочубей
Що показать? І так насилу
Я сам на себе набрехать
Зумів, що ви мені казали,
Чого ж ви знову забажали?
Орлик
Ми знаємо, із давніх літ
У тебе є клади зариті;
Тепер ти оставляєш світ,
Скажи ж, твої де гроші скриті?
Кочубей
Так! Мав і не один я клад,
Та ви зуміли одібрать;
Один — як кров мою смоктали,
Навік од мене одтягали;
Той клад був честь; другий була
Дочка, од вас же не втекла;
Зазнаю я ту ніч прокляту,
Як осоромляли ви хату.
А третій клад в душі сидить,
Він мусить з богом говорить...
То вічне безголов’є кату.
Орлик
Покинь невісь-що городить,
Старий, та дурень, глянь на небо,
Отам ти будеш завтра жить,
Кажи, де гроші, те нам треба.
Чого ж замовчав?
Кочубей
Наймит злий!
Роби що хоч, та згинь швидчій.
Дай хоч лягти у домовину,
Навіки очі дай закрить;
Тогді бери мою дитину,
Іди із нею скарб лічить,
Біжіть кривавими руками
Ламать комори із льохами,
Беріть і злото, і срібло.
Дочка вам схованки покаже,
Где, як лежить моє добро,
Вона все зна і вам розкаже.
Орлик
Сховав де гроші, покажи!
Не хочеш? Гроші де, скажи?
Ти швидко заспіваєш, враже!
Кажи, де схоронив ти клад?
Мовчиш? Га? що? ану лиш, кат!
І кат прийшов...
Лиха година!
А де ж Мазепа, песький син,
Де він, поганая личина?
Балака про себе один,
На ліжку сидячи Марусі.
Мов гад його кусає душу,
А в голові нечисте все
Невісь-як розумом мутує:
«Хоч так, хоч сяк, а треба се,
Хай ворог до чортів мандрує!
Та як Марусенька знесе,
Коли про смерть отця почує?
А більше нічого вилять,
В мішку не заховаєш шила.
Мені тебе хоч жалко, мила,
Біди не можна одволать.
Уранці завтра в Україні
Всі, від старого до дитини,
Про смерть судді загомонять...
Зробить хто хоче певне діло
Й не затопити душу й тіло,
До себе жінки не мани,
Бо зроду-звіку не чували,
Щоб коли-небудь у ярмі
Хоч би возили, хоч орали
Укупі віл і козеня!»
А місяць блись із-за вікна.
Мазепа гульк: Маруся спала.
«Як тихо, гарно спить вона,
Бо ще про лихо не пізнала;
А завтра!» — і паскудний гад
Від єї очі відвертає,
Встає, з світлиці виповзає
І шамотить у темний сад.
Давно вже сонечко зайшло
За гору, ген по той бік річки;
Ущухнув гомін, дав бог нічку,
Надворі тихо все було.
Мазепа вибився із моці,
В душі ж Мазепи щось страшне,
Зла думка думку злу жене;
Йому здається — зірки ночі,
Мов бога праведного очі,
|
