Вони того, сердешні, ждуть,
Щоб їй на серці легше стало,
Щоб дитятко хоч закуняло.
Не тут було; два цілих дня
Все мовчки хлипала вона,
Нічого ні пила, ні їла,
Опріч людей собі ходила;
Тинялась утінка, як гич
Од вітру гнеться при дорозі;
Було смутнесенько небозі,
Все рюмала, на третю ніч
Лиха годинонька настала:
Її світлиця спустковала.
Ніхто не знав, коли вона
Під нічку сплиснула з двора;
І тільки мов козацький гомін
Ту ніч в саду рибалка чув,
Та вранці слід на лузі був,
Що по росі скакали коні.
Не тілько парубоцький чорний,
Закручований ус моторний
Чарує молодих дівчат;
А деколи й старого взгляд,
Що дивиться, мов сич з-під стріхи,
Давно забувши жарти й сміхи,
Знаходить не дівчину — клад.
Не знаю, як робилось теє;
А швидко і до Кочубея
Такая звісточка дойшла,
Що, позабувши бога й сором,
Його дочка в гетьманський хором
Як полюбовниця ввійшла.
Що тут робить? І батько й мати
Соромляються вийти з хати,
Не слухають, що каже люд.
Да як хрещених обмануть?
Тогді усім, бач, стало явно,
Чого збентежила так марно
Вона веселость літ своїх;
Чого тихенько все здихала
Й на залицяння молодих,
Забаскаличившись, мовчала.
Чого в беседі за столом
Вона все слухала гетьмана,
Коли горілка шумовала
І чарка повнилась вином.
Чого все пісні ті співала,
Що він колись компоновав,
Коли його ніхто не знав,
Коли його ще доля спала.
Чого, мов парубок, вона
Любила військо, і коня,
І гук, і галас барабана,
Як тільки в чистий степ з двора
Блисне бунчук і булава
Ясновельможного гетьмана.
Нівроку, має Кочубей
Худібчину; мов і в людей,
В його приятелів багато;
Йому нічого, сидя в хаті,
В Пілтаві смуток заплодить,
Він здужа гетьману-злодію,
Сріблохвильовастому змію,
У серце ніж загородить,
Він здужа, здужа... да не теє
Лежить на думці Кочубея!..
За білого царя Петра...
(Колись давно робилось дуже)
Він був розумний, гарний, дужий,
Шмигляв — в шатро і з-під шатра —
За тридев’ять земель в чужбині:
Дививсь на дивовижі там
І те заводив в Московщині,
Що льготою було людям.
Попавсь небіжчик в анацію,
Як швед крутив, бач, веремію,
В Москву слав військо відусіль.
Поки не вивчивсь воювати
Петро, та й дав поганцям знати,
Оддяковав за хліб, за сіль.
Вершляг хоч шклянку розбиває,
Та штуку з криці вигинає.
Карл, постягавши німців силу,
Ішов війною на Москву,
Змітавши москалів дружини,
Як вихор пил жене з долини
І на облозі гне траву.
Тогді Украйна мурмотала,
Мов літом бджіл на сонці рій.
Вона до себе Карла ждала,
Щоб волю дав скоріше їй.
Кругом гетьмана обзивався
Негарний гвалт: пора! nopa!
А все, здавалось, оставався
Мазепа вірним до Петра.
Буцім не чуючи нічого,
Гетьман ні на що не дививсь,
Цуравсь умисне од усього,
З бенкетами тощо водивсь.
«Що ж гетьман! — парубки гукали, —
Чого він жде, старий Йовтух?
Годи та праця зопсовали
У його отаманський дух.
Чого жіночою рукою
Іще він носить булаву?
Тепер ушкварить би війною
На ту ненависну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко
І Самойлович молодий
Або Палій і Гордієнко
Із козаками стали в стрій,
Тогді в снігу, в лихій годині,
В Москві не дохли б козаки...»
І скрізь по селам України
Рушали сотні і повки.
Хто зійде в річку, як покриє
Ізверху крига річку ту?
Хто з вас, підлизи, темноту
Лукавого, хто врозуміє
Єхидковату простоту?
Чим серце у кого поганше,
Тим з виду він буває краще.
Плохенький, буцім ягненя,
Мазепа з дідусем товкує
О старосвітських гарних днях;
І з безталанним сам жалкує;
З бурлаками собі міркує
Про волю, се то те плете;
Дівчатам меле про кохання
І з молодим про залицяння,
З дурним розумну річ веде.
Давно у пазусі під боком
Мазепа гадину зогрів,
Та Кочубей орлячим оком
Ту злість гадючу прослідив.
«Я сором свій і сором жінки
Не заховаю меж людей, —
Скрегоча, каже Кочубей, —
Я не займу твої будинки,
Тюрму Марусеньки моей;
Ти не спечешся на пожарі,
Втечеш і шабельной [ти] кари,
Тобі се трохи; ні, в Москві,
Як в’юн в’ючись в кліщах московських,
В гарячій пливучи крові,
Іскорчившись од мук бісовських,
Ти проклянеш той день і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І беседу, де повну чашу
Тобі я з честі наливав,
І ніч, як голуб’ятко наше
Старий шульпіка заклював!»
Колись то врем’ячко бувало,
Вони братецьки мов жили;
Укупі їли хліб чимало,
Або й вареную пили.
Колись і на полі скакали
Їх коні поруч на невір;
Дня не було, щоб не вітали
Вони один другого двір.
Балакаючи з Кочубеєм,
Тогді гетьман не постерігсь;
Бач, закидав на те, на сеє,
Та в дурні нівідсіль постригсь.
Тепер одно суддя кохає,
Бажа умисне одного:
Дочку од лиха одволає
І ворога свого здолає
Або іздохне од його.
Він, злість у серці затаївши,
Прикинувсь, буцім забував
Свою біду; і дочку гірше
Перед народом кепковав.
Але промеж рідні шукав
Собі товаришів вірніших.
І жінці нишком розказав,
Що на гетьмана він доносить.
(Мабуть, самий нечистий просить
Жінок до діла вербовать).
Ні їсти не дає, ні спать,
Все шепче жінка Кочубею,
Домовиком за ним літа,
Щоб листи слав він до Петра,
Гарчить з докукою своєю:
«Мабуть, не зробиш? Забожись?» —
«Ну, добре, тільки відступись!»
І він кленеться перед нею.
Помірковали, погадали,
Зробили все, як добре знали,
Скомпоновали лист Петру,
Лист на гетьмана препоганий,
І Іскра, Кочубей і пані,
Що знали, все мостили тут.
Та хто ж яснішому цареві,
Московському государеві,
Папір сей вірно донесе?
Вродилось на біду усе:
Був найкращий меж козаками
Один ще молодий козак;
І сей з другими парубками
Гарбуз ізхрумав, неборак.
Марусеньку кохав він дуже,
Про його все було байдуже,
|
