Щоб так умерти, як хрещений,
Архієрея він зове;
Й по голові його мерзенній
Святеє миро скрізь пливе.
Московщина все шведа ждала,
Чи швидко в гості причвала,
І мовчки військо зобирала,
Щоб певно прочухрать з двора.
Тогді пізнали злу личину:
Дременув Карл на Україну;
Мазепа миттю з ліжка встав.
Той, що п’ять раз вмирав учора
І єле ворушивсь, конав,
Тепер — йому немає горя —
Він став Петрові ворог злий,
Не ма він страху за плечима;
Блискотючи кругом очима,
Обзирює козацький стрій.
Скрізь сяя вістка полетіла.
Україна заклекотіла:
«Мазепа москалю змінив,
Він став тепер полигач вражий».
Негарная зійшла зоря —
Зоря кривава.
Хто розкаже
Всю злість правдивую царя?
Гетьмана увесь люд кепкує,
Його обличчя кат шматує,
А душу у церквах кленуть;
На раді кожний коверзує
Гетьмана іншого добуть.
Від річки, кажуть, Єнісея
Увесь рід Іскри й Кочубея
Назад якмога привезли.
Додому їх Петро вертає,
Сріблом і злотом обсипає.
Відтіль, з тієї ж пак землі,
і Палія притеребили;
Він не любив, крий боже милий!
Як не любив Мазепи він,
Як дуже на його сварився.
На шибениці не один
Моторний парень опинився:
Ізгинув Чечель, мов блоха,
Да і вельможного, бач, пана,
Із Запорожжя отамана,
Щось доля не була плоха.
Коханець військової слави,
Синьокаптанковатий швед
Надвинув на степи Пілтави;
Петро туди ж повів перед.
Насупротив вони постали,
Як треба, військо вгамовали,
Все під мушкетом ні белмес.
І бачить Карл зовсім не теє,
Тут не рушеннє військовеє,
Не Нар[в]ських бачить неотес;
Тут військо все було одбірне
В строю, і пішеє, і кінне,
Штиків блискучих цілий ліс.
І він сказав: «Ось завтра вранці
Я вам, москалики, поганці,
Цибульки піднесу під ніс».
Ніч світ обкутала собою;
Москаль і швед уже хропе.
Ген під палаткою одною
Щось то шушука, то гуде.
Мазепа
Послухай, Орлик, ні, я бачу,
Що тута добре обмиливсь!
Зробив без глузду, на удачу,
Із Карлом рано подруживсь;
Він хлопець нібито проворний,
До різанини геть моторний,
Регочеться против гармат;
Та не йому, мені здається,
Петра посмикать доведеться,
Петро — йому не панібрат.
Карл приндиться да упирує,
На долю все свою кладе.
Про Нарву тільки і товкує.
Не знаю, як нам припаде,
Соромляюсь, та що робити!
Здурів і я, на старі літа
Кругом себе оцирклював.
Орлик
А я б не так оце казав;
Підождемо кінця ми ділу,
Як поскубем цареву силу,
Дамо замир’є москалю.
Мазепа
Ні, пізно вже тепер царю
Зо мною, братику, мириться,
Не те в душі моїй сидить,
Давно мій дух на його злиться
І серце ниє і кипить.
Вночі — Азов як воювали —
З царем у ставці ми гуляли,
З його бояр тут дехто був,
Я не до шмиги щось белькнув:
Злякались гості, обомліли,
Цар з серця чарку упустив
І за оції уси білі
Мене — чи чуєш — ухопив!
Замовчав я, зігнувши спину,
У грудях злість мою здавив;
Її, мов мати ту дитину,
До сього часу доносив.
Тепер нехай собі літає,
Її не треба хоронить!
Я знаю, як Петро бажає,
Щоб знов мене за ус водить.
Та ще побачим, хто зволає,
Кому тікать. Коли б зоря!..
Сказав і очі зачиняє
Ізрадчик білого царя.
Дав госпідь світ, настав день білий;
Блиснула на траві роса.
Ревуть гармати; дим пресивий
Геть-геть пішов під небеса.
Повки ряди свої зімкнули,
Стрільці шатирять по терну;
Черкають ядра, свищуть кулі;
З штиків збудовано стіну.
Ізвикши змалку побивати,
Знай, лізуть шведи на гармати;
Мов вихор конниця летить, —
Піхота швендяє за нею.
Все поле як огнем горить,
Не чуть нічого за різнею,
Скрізь гвалт, зик, галас, скрізь гримить.
Аж ось — куди нам лучче сталої
То там, то там втікає враг;
У суточки дав Розен драла,
Іздавсь сердега Шліппенбах;
Синьокаптанників здавили,
Багацько склизло їх значків.
Сам бог дав москалеві сили,
І їх царя і праве діло
Святий з небес благословив.
Меж військом моцно щось гукає —
Почули реч царя Петра:
«За діло з богом!» — Із шатра
Він сам з боярством виходжає.
Мов матка з роєм вилітає.
Цареві підвели коня,
Він сів; кінь огирем гарцює,
Стриба, навзаводи басує,
Кача в середину огня.
Уже обіди; сонце гріє;
Ущухла трохи гуркотня.
Не де козак зачервоніє!..
Нема ні диму, ні огня.
Агу! все поле заревіло...
Скрізь обізвалося «ура!»,
Повки побачили Петра.
За ним бояри копотіли,
Чоло Москви один в один:
І Шереметев благородний,
І Брюс, і Боур, і Рєпнін.
. . . . . . . . . . .
Ген перед шведами своїми
Карл із носилок виглядав;
Він лупав, мов сова, очима
І щось пильненько сумовав.
Не залюбив небіжчик кулі,
Його ще вранці підоцькнули!
Рукою мовчки він кивнув
І на Петра повки пужнув.
Зійшлося військо знов на полі;
Тріщать, бряжчать шаблюки голі,
Грім із гармат заклекотів,
З гвинтівок кулі засви[с]тіли;
Заржали коні, захропіли,
Уруч схопилися повки,
Москаль, і швед, і козаки;
Як дрова, народ так кришили;
Шпигали під боки штики,
Меж людом ядра заскакали,
Від крові люд[сь]кої шкварчали,
Кругом ревіло та гуло.
Прямее пекло там було!
Усе староство військовеє
Якмога на поле глядить.
Хто б’ється дуже, хто не теє,
Хто драла дав, а хто стоїть,
Кому післать підмогу треба,
Про те балакають меж себе.
Біля московського царя
Стоїть дід, дуже, дуже сивий;
Кониченько хвилястогривий
Його до війська не несе.
Під руки два його держало;
На білий світ дививсь він мало;
Для його повмирало все.
Палій! Сибір тебе зсушила!
Уже на жак твій козаки
Не позбираються в повки;
Захляла молодецька сила!
Чого ж він так замізковав?
Чого він став темніший ночі?
Чого так страшно світять очі? —
|
