На його карою глядять,
Й тополі, ростучи уряд,
Тиняючися головами,
Про його дещо шепотять
Недовідомими речами.
І літня ніч йому душна,
Буцім підземная тюрма.
Помалу небо занімалось,
І край його почервонів;
Все ворушилось, все рушалось,
І ліс, і степ заблискотів;
Уже й пташки защебетали,
Година вранішня настала,
Хрещений люд загомонів.
Маруся ранком ще куняла.
Крізь сон вона не розібрала,
А чула — не одна була:
Її за ногу щось будило,
Вона очиці підвела
І знов, зажмурившись, закрила,
Бо світ зовсім їх засновав.
Спросонок дівка потягнулась,
Додолу з неї килим спав.
«Се ти, Мазепо?» — і жахнулась:
Другу їй мову хтось казав.
Розкрила карі оченята,
Здається, перед нею мати!
«Хто се такий?»
Мати
Мовчи, мовчи!
Не скампути нас, я вночі
Сюди прошилась, ніби муха,
Тебе щоб тільки ублагать,
Щоб у гетьмана одволать
Смерть батькові, ой, доню, слухай!
Зрятуй його!
Маруся
Що? батько... як?
Якая смерть?
Мати
Хіба не чула!
Хіба ж се ліс або байрак?
Ти, бачу, нас зовсім забула!
Ще меж народом ти живеш,
А не де-небудь серед степу;
Катують батька, ти зовеш
До себе гаспида Мазепу!
Біжи мерщій моли його,
Щоб одпустив отця твого.
Очумайсь, дочко, пізно буде!
Зирни, збираються вже люде!
Тебе послуха гетьман злий,
Для його сором ти забула,
Рідню, і бога, і покій
Навік згубила...
Маруся
Що я чула?
Лиха годинонька моя!
Катують батька... гетьман... мати
Передо мною тута в хаті...
Чи з глузду зсунулася я?
Мана се, чи що?..
Мати
Госпідь з нами...
Се не мана, перед очами
Твоїми матінка твоя.
Чи вже ж сього ти не чувала,
Що, як від нас помандровала,
На звірость ворогам, як знав,
Царю твій батько на гетьмана
Про дещо певне одписав.
Що в муках катержних, бідашний,
Сказав, що здуру, враг зна нащо,
Він нісенітницю брехав.
Гетьману цар його оддав,
Й перед громадою людською
І старшиною військовою
Йому гетьман — боюсь казать —
Зібрався... голову одтять!
Маруся
О милий боже! Мамо, душко!
Як порятую батька я...
І дівка блиснула в подушки,
Зовсім, мовляють, як мерцвя.
Списи блищать, шапки рябіють,
Б’ють талимбаси. Сердюки
По полю скачуть, скрізь повки
Рівняються. Люд гомоніє;
А шлях, мов той гадючий хвіст,
Знай, крутиться та все хвилює.
На відшиб у степу поміст,
По йому ходячи, жартує
З народом кат, жде бідних він.
Усе змішалось в гвалт один:
Жіночий крик і людський гомін.
Як ось гукнули: «Пан гетьман!»
Ущухло поле, тільки коні
Закопотіли там то там.
В середині меж сердюками
Вельможний гетьман з старшинами
Скакав на чорному коні;
А ген, по Київській дорозі,
Тряслися бендюги. В тривозі
Туди всі очі навели;
То горопашних їх везли.
Там Іскра й Кочубей сиділи,
Чужі од миру, од землі;
В останній раз на світ гляділи.
Ось поїзд став — і заревіли
Попи собором одходну;
З кадильниць наче смертю віє,
Усе заплоджує суму;
Мов хмара, дим кругом сивіє.
Тихенько молиться весь люд.
Нещасних вже на смерть ведуть.
Зійшли — і прихиливсь на плаху,
Перехрестившись, Кочубей.
Як варом облило людей.
Сокира свиснула з розмаху,
І заскакала голова,
Все поле ойкнуло від жаху;
Друга за нею ж скаче з плахи,
Покривавилася трава...
І кат поганою рукою
Обидві за чуби поймав
І, їх піднявши над собою,
Востаннє людям показав.
Капут бідахам. Народ божий
Балакаючи йде назад.
Про урожай, про дощ погожий,
Про сусідок баби ворчать.
Потроху рідшало все поле;
Аж ось дві жінки через шлях
Побігли шпарко, у очах
У їх було велике горе.
«Ви опізнились!» — хтось сказав
І в поле пальцем показав.
Поміст дощаний там ламали,
Молився в чорних ризах піп,
І вже на бендюги стягали
Два козаки залізний гріб.
Один попереду старшин
Гетьман скакав собі додому,
Словечка не казав нікому,
Про себе мірковав один.
Не добрій буть тобі годині! —
Йому в нутру хтось шепотів,
І чорний кінь в поту і в піні
Навзаводи в двірець влетів.
«Маруся де?» — гетьман питає.
Ні те ні се йому ворчать.
Він у світлицю — там немає;
Біжить Мазепа прудко в сад,
Марусю кличе І гукає;
Як лис, по стежкам покотив;
Все вишатирив, обходив,
Шарнув у терен, зазирає
В кущі, край сажалки — немає!
Клене гетьману свій рід і плід,
Марусин захолонув слід.
Скрізь коні по шляхам заржали;
Гонці Мазепи поскакали
Туди й сюди, куди хто знав,
Куди хто нашвидку попав.
Ніхто ні бачив, ні чував,
Коли вона з двора вильнула.
Мазепа мовчки скреготав,
Вся двірня з ляку шию гнула.
Гетьман в світлицю зачинивсь,
Не спав цілісінької ночі,
Його зорили страшно очі,
Він дуже побивавсь, томивсь.
Вернулись вранці із погоні;
Єле живі були їх коні,
Вся збруя: сідла, нагайки,
Мовляв, підпруги й уздечки,
Було все піною облите,
У кров помазане, побите,
А про Марусю не привіз
Ніхто ніяку, кажуть, звісь.
Буцім її з землі не стало,
Покинула мов дівка мир.
Без неї мати пропадала,
З бідою горе коштувала
В чужбині — що зовуть Сибір.
ПЕСНЬ ТРЕТЬЯ
Щоб краще одурить Петра,
Прикинувсь хирявим Мазепа.
Всі знахарі, хто із шатра,
З Німещини хто, з лісу, з степу,
Всі панькали біля його.
Він дивиться у домовину,
На його груди і на спину
Набгали враг знає чого;
Коржами тім’я обліпили,
У хаті ладаном кадили.
Цураючись від усього,
Бажав він тільки одного,
|
