Але про милую гадав
І в думках ніченьки не спав.
Блукав щодня або край річки,
Або ховався у порічки,
Щоб подивиться, як вона
З господи куди-небудь йшла.
Коли ж меж людом про Марусю
Негарний поговір літав,
Не переміг свою він душу,
Про єї мовчки жалковав,
А все кохать не престав[ав].
І м’я пресучого гетьмана,
Мов жид якесь ім’я Гамана,
Кусавши чорний ус, ворчав.
Хто місяцем та по зорі
Закато скаче на коні?
Чий кінь, мов крим[сь]кий хірт піджарий,
Степом так швидко, прудко парить?
Козак в Московщину летить;
Козак не їсть, не п’є, не спить
Ні в чистім полі, ні в дуброві,
Ні на дубу, ні на поромі.
Як скло, шаблюка так блищить,
Капшук у пазусі бряжчить;
Не спотикавшись, кінь порскливий
Біжить, пуска по вітру гриву.
Забавка шабля молодцю,
Дукатів треба ж, бач, гонцю;
Коня собі в підмогу має,
Та [в] шапці грошей не складає.
Радніший він за єї дать
Коня, дукати і булат;
Її б оддав хіба б, як куля
Його з коня навзнич зіпхнула.
Чого ж за шапку він крепить?
Бо в шапці тій папір лежить,
Папір на лютого гетьмана
Царю од Кочубея-пана.
Гетьман хуртовини не чує,
По-своєму усе мудрує.
Якийсь то старець, то чернець
Щовечір лізуть у дворець
І там всю ніч, мов розбишаки
Або у вівчаря собаки,
До світа білого гарчать.
Недобре щось вони товкують,
Землею рідною торгують,
Торгують богом і царем
З невірним шведським королем.
Поганці, наймити гетьмана,
Від річки Ворскли до Лимана
Пускають меж народ ману;
Заворушились запорожці,
Загомоніли чорноморці,
Гудуть станиці на Дону.
В Очакові, землі турецькій,
Зібралась щось не по-братецьки
Песиголовців череда;
В Москві король воює шведський,
Гогоче Кримськая орда.
Як же, псяюха, він злякався,
Коли над ним ушкварив грім;
Коли йому з Москви прислався
Папір з доносом тим самим,
Що на його відсіль послали.
Боярство із Москви писало
Ласкавий до його привіт,
Таким-сяким його вітало.
(Бо вовка за ягнятко мало.)
Такий і був і буде світ!
Сам цар Петро, вельможний, білий,
Муштруючи великі сили
Насупротив німецьких віськ,
В смуті не розібрав доноса
І нахвалявсь утерти носа
І вибить з невгомонних віск.
Облившись теплими сльозами
(Хоч, мабуть, тер попід очами),
Мазепа лист царю писав
І так йому слебезовав:
«То бачить світ і госпід знає,
Що я гетьманом 20 літ;
Цареве все, що я не маю!
І я — тепер нікчемний дід —
Коверзовав би ще про зраду?
Глянь, що не вимудрує зло!
Нащо мені бентежить славу?
Хіба ж не я то Станіславу
Відказ одрізав наголо?
Хіба ж не я поклонів хана
І цареградського султана
І чуть і бачить не хотів?
Не жалуючи праці й крові
Із одної к царю любові,
Щораз попереду повків
Кришив паскудних ворогів.
Хіба ж не я?.. Та що й казати!
Тепер же йон його я мати.
На мене навели туман!
Чого я не чував ізроду!
Мабуть, із пальця смокчуть воду
І Кочубей, і Іскра-пан!
Я з ними жив, як із братами!..»
І з прикидливими сльозами
Бажає смерті їх гетьман!
Чого ти хочеш, песький сину?
Чого єси ти забажав?
Ти Кочубейськую дитину
Хіба давно як обнімав?
Маруся! Бідная Маруея!
Ох, страшно, вимовить боюся,
Коли б пізнала те, кого
Вона до серця прихиляє!
Про те вся Україна знає,
Одна не знаєш ти того.
ПЕСНЬ ВТОРАЯ
Мазепа дуже щось смутний;
Стоїть Маруся біля його.
Він не балакає нічого,
Звичайно кажуть: сам не свій.
Хоч що вона його й питає,
Він буцімто недочуває.
Мовчанка їй надопекла,
Їй дуже, дуже жалко стало,
Небога щиро заридала
І так казати почала:
Маруся
Чогось ти не з добра сумуєш,
Од мене утікаєш ти;
Мабуть, погане щось мудруєш,
Мабуть... не любиш сироти!
Ох, серденько недобре чує,
І день і ніченьку болить;
Не знаю, що воно віщує,
А щось мене не веселить.
Дарма, що в ту... ти знаєш... нічку,
Як, погасивши в хаті свічку,
Божився вік мене любить;
Тогді... як стала я твоєю,
Як розріднилася з ріднею,
Ти мусив без мене не жить;
Тепер зовсім не теє діло...
Мабуть, тобі я надоїла;
Ти день-денички в стороні,
Зізнався з Дульською якоюсь.
Ну, одчого ж, скажи мені,
Ніколи ти передо мною
Про Дульську слова не сказав?
Мазепа
Воно! Я й перше угадав!
Оце ти, серденько, ревнива.
З якого б, навіжений, дива
Я за дівчатами гасав?
Хіба ж оцій сідій чуприні
Дотепно кланяться дівчині?
Не знаєш добре ти мене!
Минеться од дівчат охота,
Як в голові сидить робота
Та всяка думка шию гне...
А ти із діла злидні робиш.
Маруся
Ти околесицю городиш!
Не хочу, вспражки розкажи.
Мазепа
Ну, слухай, серце, годі, годі!
Да що почуєш, то мовчи:
Давно ми заварили діло,
Тепер воно кипить у нас;
Година гарная наспіла,
Прокалатає швидко час.
Давно без батьківської слави
Ми, як воли, в ярмі жили,
У подданстві або Варшави,
Або великої Москви.
Возиться годі з москалями,
Украйні царством буть пора:
І я моїми козаками
Шпурну на моцного Петра!
Москаль жахнеться перед нами,
І, може... буду я царем...
З собою заодно я маю
І Карла з польським королем,
Княгиня Дульськая отая,
Та старець той, та єзуїт
Од їх до мене листи носять.
Ну, є за що мене журить?
Отак жінки щодня голосять,
А розпитай — сама не зна,
Чого сталиться навісна!
Маруся
Ти будеш цар на Україні!
Як гарно на сідій чуприні
Засяє золотий вінець!..
|
