Наречена з Білої Волі

Євген Гуцало

З відстані майже в два десятки років пережите, відчуте, продумане бачиться, мабуть, зовсім по-іншому, ніж було насправді. Де шукати, чим пояснювати ці зміни, які, можливо, й не є достовірнішими за дійсність, проте зараз чомусь видаються об’єктивнішими за самі події, за подробиці обставин, за живих свідків чи учасників подій?

Отже, не ручаюся за точність викладу, зате сам дух розповіді (а він видається мені важливішим, та й ніколи цей дух не зоставався незмінним) намагатимусь простежити так, щоб самого себе не картати за несумлінність чи нещирість.

Містечко було схоже на всі наші районні містечка. Чималий парк, де по суботах і неділях грав духовий оркестр і місцева молодь збиралась на танці — в ті роки в моді були танго, фокстрот і вальс.

Особливою прикметою цього містечка була значна кількість церков, що збереглись од недавнього, а то й геть сивого минулого, та чимало різних споруд культового призначення. В одній із таких споруд і містилась редакція районної газети, де мені випало працювати, а також друкарня, в якій друкувалась наша газета і виходили в світ різні плакати, бланки, стандартні довідки, квитанції, форми, оголошення — все те поліграфічне збіжжя, без якого не обходився і поки що не обходиться жоден район.

Двічі, а то й тричі на тиждень мені, літпрацівникові редакції, доводилось виїжджати у відрядження по району. Виїжджати у відрядження — значить сідати на велосипед, натискати на педалі і таким чином добиратись до ближчого чи дальшого села, куди посилав редактор. А він посилав чи на ферму до доярки, чи в майстерню до механізаторів, у клуб чи в школу — і з цих поїздок, що починались уранці, а закінчувались увечері, подеколи я привозив по кілька матеріалів, гонорар за які дозволяв весело дивитись на світ.

А тоді, коли щойно закінчив інститут, коли тобі йшов двадцять четвертий рік, світ здавався не тільки веселим, а й обіцяв чимало несподіванок.

Працював у містечку, а жив у сусідньому селі, в Білій Волі, у рідної сестри, що була тут за бібліотекаря. Власне, свого житла сестра не мала, знімала кімнату в сільської тітки, а в цій кімнаті й на хвильку не вмовкало її горласте немовля. То я ночував у клуні, зарившись у сухе сіно й добре закутавшись у ковдри та кожухи. В тій клуні, що стояла без дверей, глибоко спалось і в осінню негоду, й тоді, коли завівало колючим сніжком, а десь по кутках попискували миші.

Перша зустріч із Касею...

Приміщення сільської бібліотеки скидалось на тісну комірчину, заставлену стелажами та шафами. Тут, звичайно, було зібрано книжки, серед яких найбільше траплялось різних сільськогосподарських брошур, а також посібників із масово-політичної роботи. При вході стояв однотумбовий столик, на ньому — чорнильний прилад, дерев’яне прес-пап’є і продовгастий ящичок. У цьому ящичку лежали картки, на яких було записане прізвище, ім’я та по батькові читачів і їхній вік.

За цим столом я й писав свої кореспонденції або ж виступи знатних механізаторів чи доярок. Писав зовсім удосвіта (до відкриття бібліотеки) або пізно (коли останній відвідувач, попрощавшись, уже давно зник у нічній темряві).

Того ж дня за вікном світило вересневе сонце, і, відриваючи погляд від паперу, я бачив у шибці високі кущі жовтих айстр, важке листя цукрових буряків, що тяглись до річечки, а за річечкою латки городів, кукурудзу, жінок поміж картопляного ботвиння, білі хати.

— Здрастуйте...

Мабуть, двері відчинились нечутно, бо, пробуджений голосом, я повернувся від вікна й за два кроки від стола, в порозі, побачив бистрооку, усміхнену жінку. Саме бистрооку, бо її очі, хоч і дивились прямо, весь час грали, метушились у глибоких западинах, ніби ось-ось мали скотитись по сухому обличчю і двома згустками живого срібла гайнути у білий світ. І усмішка її була не спокійна й лагідна, а мерехтлива, як ото мерехтить важке, грозове небо, народжуючи трудну, лякливу блискавку, її непевне світло.