Наречена з Білої Волі

Євген Гуцало

— Я приберу в бібліотеці, — по мовчанні озвалась жінка.

І ще якусь мить незрушно стояла в порозі... Мала худорляве обличчя, яке, можливо, колись було вродливе. І якимось особливим життям, здається, жили її тонкі, вишневі губи: хотіли, мабуть, сказати більше, ніж говорили, а тому ледь-ледь здригалися, сіпались, ворушились, ніби за їхнім німим заслоном зібрався веселий табун слів, що били крильми, чубились, товклись, телесувались, просячись на волю й не маючи її.

В одній руці тримала віник, у другій — відро з водою й ганчірку... Швидко підмітала поміж книжкових шаф і раз у раз кидала на мене меткі погляди. Так само вправно змила підлогу, не забуваючи позирати на мене чи то грайливо, чи то цікаво. Її поведінка налаштувала мене на іронічний лад, і у відповідь я позирав запитально-весело.

Прибравши, поставила віник і відро біля дверей, а сама заходилась розглядати книжки. Діставала з полиці, гортала, наче шукаючи потрібну сторінку, а потім, плямкаючи губами, читала. Скоро ставила назад, брала другу, знов гортала... Я крадькома стежив, хоч, здається, в її поводженні не було нічого дивного.

Бо хіба є щось незвичайне в тому, що людина зайшла в бібліотеку, бере з полиць одну за одною книжки, розглядає, вибираючи найцікавішу?

І все ж таки, і все ж таки...

Зовсім несподівано пролунав хрипкуватий голос — вона читала:

— «Вже червоніють помідори і ходить осінь по траві. Яке ще там у біса горе, коли серця у нас живі...»

Читала так, наче зверталась не до мене, а до когось іншого, хто, можливо, їй зараз згадувався. Я дослухав відомий вірш відомого поета до кінця й нахилився над столом, щоб дописати чергову фразу в своїй кореспонденції... По якійсь хвилі знову пролунало:

— «Коли копають картоплю, тихо співають дівчата, озимина витикає свіжо-зелені голки, в гості запрошує всіх біла над річкою хата, діти несуть у школу завиті в хустини книжки...»

Голос її, грубуватий, хрипкий, лунав так, наче по сухому груддю котилось деренчливе колесо.

— Ви любите вірші? — запитав я.

І враз жіноче обличчя розцвіло в такій невимушеній усмішці, що не можна було не перейнятись її дитячою радістю.

— Підмету в бібліотеці — й завжди читаю вірші. Змию підлогу — й тоді вже беру книжку. Спершу змию, а тоді вже читаю. — Говорила швидко, наче квапилась висповідатись. — Маю карточку, подивіться, скільки прочитала.

Незграбно, різко ступила до столу, вмить дістала карточку й подала мені.

— Кася Блажко, — прочитав я вголос написане рукою моєї сестри. — Рік народження — 1926... Технічний працівник.

— Я прибираю в клубі і в бібліотеці. А як попросять, то в колгоспній конторі теж.

У картонці було записано кілька книжок. Марко Вовчок, «Народні оповідання»... «Українські пісні»... «Чи є життя на Марсі?»...

— Добре заробляю, — розказувала Кася. — Гроші не трачу, а збираю. А назбираю, то їду в місто по обнови. Тільки ж обнову не тягаю на роботу, як теперішні дівчата, а одягаю на свята. Маю все бережене й чисте, що хоч нині можна здати назад у крамницю. А хіба їсти мені багато треба? Маю все з городу, а не з магазину, тільки хліб купую, сіль, гас і сірники. А так своє...

Її худорляве обличчя сміялось приязню, зір сяяв добротою. А я ніяк не міг утямити: з якої причини виповідає свою душу?

— То ви пишіть, — ураз схаменулась, беручи відро і віник. — Піду ще в клубі приберу, бо нині танці. Ви не ходите на танці? Приходьте.

Кася хутко зникла, а мене якийсь час не полишало відчуття, що вона зосталась у бібліотеці, розгорнула книжку за моєю спиною, ось продекламує хрипким голосом чиїсь вірші — і я навіть мимоволі озирнувся довкола.

До початку кіносеансу зоставалось майже півгодини, і в клубі під гармошку танцювали пари. Дівчата, вбрані в святкову одіж, юрмились біля входу, під стіною, а хлопці кількома гуртками купчились навпроти. З райцентру в село на танці добилось кілька солдатів, вони не тратили часу на балачки, весь час когось запрошували.

На диво, серед дівчат я помітив Касю.

Та й як було не помітити! Її довге плаття — по блідому кремовому тлу горять червоні троянди — було таке яскраве, що вбирало зір. На грудях красувалось кілька разків намиста, у вухах погойдувались великі — чи то золоті, чи то фальшиві — ковтки. Губи мала підведені, а щоки підрум’янені й напудрені.

Сидячи в кутку й спостерігаючи за Касею, помітив, що якось дивно тримає ліву руку. Так, наче рука болить, і жінка не годна забути за неї, підтягує то до пояса, то до грудей, то до обличчя, щоб поглянути, наче той невидимий біль таки можна роздивитись.

І лише згодом я здогадався, що Касі не дає спокою чималий перстень на великому пальці лівої руки! Намагалась тримати руку так, щоб той перстень весь час був на видноті, бо здавалось таким важливим, щоб кожне примітило, а найдужче, мабуть, кортіло, щоб помітив котрийсь із тих молодих солдатів, що добились у їхній клуб із районного центру.

Дівчата гомоніли між собою, і хоч Кася тулилась до їхнього гурту, проте видавалась там зайвою, чужою. Коли до когось озивалась, то їй відповідали недбало чи й узагалі не відповідали, проте вона й трохи не сердилась.

Кася була щаслива, все її обличчя дихало радістю. А коли людина щаслива, то вона великодушна, вона здатна вибачити чужу байдужість чи жорстокість. У тому щасливому настрої Кася, напевне, й помолодшала, й повродливішала, та все ж таки не могла вписатись у барвистий дівочий букет, бо літа є літа, їх ніщо не сховає.

Коли хтось із хлопців ішов запрошувати дівчину до танцю, Кася випростувалась, очі її спалахували пильною увагою, і, здається, ось-ось ладна була кинутись навперейми тому хлопцеві. Йшла в танок одна дівчина, йшла друга, зрештою, танцювали всі, а Кася вперто стояла під стіною, очікуючи, сподіваючись. І за весь час перед кіносеансом, поки грала гармошка й поки тривали танці, з її обличчя не зникла усмішка, так що подеколи вже почала видаватися закам’янілою маскою, яка навічно прикипіла до обличчя.

В мені було навіть ворухнулось бажання — підійти до Касі, запросити на танець. І, мабуть, я б таки запросив, та скоро гармошка вмовкла, мав початись кіносеанс.

Кася сиділа сама-самісінька, в першому ряду.

Й, поки я дивився фільм, до мене кілька разів навернулась не так жалість до Касі, як відчуття провини. Чому провини? Так, наче я неодмінно мав запросити Касю до танцю, а не запросив — у чомусь поглумився, поглузував.

Адже питала зранку в бібліотеці, чи навідаюсь увечері до клубу. А що, коли вирядилась у свої дівоцькі строї заради мене?

Кілька днів минуло в поїздках по району. Це були важкі поїздки — я розшукував людей, що близько знали Івана Росу, першого комсомольця з села Любелі, розстріляного бандерівцями глухої листопадової ночі.

До містка через річку, де було вбито Івана Росу, мене привела вчителька любельської школи. Сиве пасмо вибиралося з-під хустки, завченим рухом ховала, а воно свавільно випорскувало, сяючи памороззю. Під мостом текла зелена вода, гнідий кінь пив із берега, і по губах його сріблились павутинки тонкої слини. Неподалік у яворах, що оточували церкву-печеричку, чорним граєм граяли ворони. Золотаві скалочки сяяли в примружених очах учительки, кутики її вуст скорбно ламались.

Іван Роса доводився їй рідним братом.

А перестріли його тоді, коли пізно повертався з клубу додому. Вдосвіта хтось із селян побачив на мосту й подумав, що спить...

А товариш так умовляв іти ночувати до нього, хата близько від клубу, не послухався. Якби послухався, якби подався до товариша...

Цей товариш головував у сусідньому колгоспі. Був це тендітний, вилицюватий чоловік, що накульгував при ході. Дивився так прямо й гостро, наче не поглядом упирався в тебе і в довколишній світ, а випускав меткі стріли.

— Роса Іван для мене живіший за всіх живих. Чи в полі, чи в хаті — або, здається, за спиною, або плече в плече стоїть. У місто поїду, серед людей у натовпі, а на душі весь час так, наче здибаю зараз. Ось здибаю — і край. Розумом знаю, що вбито, а душа не вірить, хоч кричи... Він першим записався до комсомолу, а я був другим у Любелі. На мене теж замірялись, піднімали руку, але тільки поранили... Ось мені своєї крові не жалко, й життя свого так не жалко, як Іванового, хай би жив.

Зоране поле слалось до гори, й над його чорним сяйвом летіла зграя голубів. Я слухав розповідь про Івана Росу, й не полишала думка: той перший комсомолець із Любелі, розстріляний бандерівцями, був набагато молодший від мене, і його смерть — це невмирущість віри у справедливість нинішнього дня. У справедливість цього зораного поля, вирощеного хліба, у справедливість наших сердець і чистоту почуттів. Я приклав життя Івана Роси до свого життя — і відчув заборгованість перед його чистою вірою.