Наречена з Білої Волі

Євген Гуцало

Гримнув оркестр; порухом руки, що лежала на моєму лікті, Емілія Склярук запросила до танцю. Повні її груди здригались у ритмі фокстроту, й так само у ритмі фокстроту зривалися запитання:

— З ким це ти забився на вечір? Якась знатна доярка з відсталого колгоспу? Чи відстала механізаторка з передової бригади? Де вона так граційно навчилась тримати жоржину під час вальсу? А нафталіном вона посипалась перед тим, як прийти сюди?

— Це жінка незвичайної долі, — сказав я багатозначно, аби якось порятуватись від злих і недоброзичливих запитань самовпевненої друкарки-секретарки.

— Он як! — звела вона підмальовані брови, проте, видно, повірила, бо вмовкла.

Обернувся — під колоною стояла Кася, біла, мов із хреста знята. І, вбита зараз нападом сумного настрою, видавалась чужою в цьому залі, серед яскравих вогнів, серед веселої юрми.

Закінчився фокстрот, ми обмінялися з Емілією Склярук якимись дешевенькими жартами, й коли я повернувся до колони, то, на диво, Касі тут не застав. Оглянувшись, ніде не помітив, а тому хутенько подався надвір. У нічних сутінках блимало кілька цигарок, пахло студеною травою й прив’ялим листям.

Повернувся до танцювального залу в сподіванні, що знайду Касю там, де залишив. Проте сподівання мої були марні... Переходив із кутка в куток, перемовився з кількома знайомими, що трапились на вечорі, й дедалі дужча досада поймала єство.

Вже не сумнівався в тому, що Кася, образившись, пішла геть із Будинку культури.

І несподівано чужі веселощі стали мені відразливі, й музика зазвучала так, що тільки пробуджувала біль у голові. Я рішуче подався геть. І, вже опинившись на вулиці, остаточно зрозумів, що конче треба побачити Касю, порозумітися з нею. Й підвернулася ж ота Емілія Склярук, хай би їй ні дна ні покришки!

Я, мабуть, переживав так, як переживають хлопці, що з доброго дива посваряться зі своїми коханими. А я ж і в думках не посягав на Касину дівочість чи на її жіночість — просто хотів спричинитись до щасливого вечора в її житті, й на тобі, спричинився.

На автобусній зупинці з динаміка на стовпі звучала тиха музика, й м’який баритон співав про те, що ні роки, ні відстані не здатні погасити любов двох сердець, якщо серця вірні й линуть на крилах одне до одного. В світлі ліхтаря дрібні квіточки морозу в палісаднику видавалися зовсім білі, мовби ніч вкрала в них живі тони. За кущами морозу, на ганку будинку, в довгому поцілунку завмерли чоловік і жінка...

Може, Кася, обминувши автобусну зупинку, подалась пішки? Опале листя зашурхотіло під моїми ногами, наче вголос досадувало, співчуваючи мені.

Останні садиби містечка зостались позаду, коли ген у полі, осяяна фарами попутного грузовика, майнула чиясь постать. Я пішов хутчіше, наздогнав — жінка похилого віку й не глянула в мій бік, коли зазирав їй в обличчя...

І досі згадується той вечір, як шукав Касю на автобусній зупинці, як подався навздогін до Білої Волі. Усю дорогу ніс у собі провину, хоч, здається, й не провинився ні перед Касею, ні перед будь-ким. У небі мерехтіли холодні зірки; з поля, що облягало дорогу, пахло ріллею, полином. І, незважаючи на неспогадану гіркоту, світ ввижався прекрасним, обіцяв у майбутньому те, що тільки марилось неясно, тільки уявлялось...

Через кілька днів я розповів сестрі про наші з Kaceto відвідини районного Будинку культури. Живописав у веселих тонах вальс, який ми танцювали; Емілію Склярук, що викрала мене на фокстрот; як наздоганяв і не наздогнав Касю в нічному полі; й те, що після невдалого вечора вона геть пропала з моїх очей, наче остерігається зустрічатися.

Сестра уважно вислухала, хоч дитя весь час вередувало на її руках, просячись на землю. Зрештою, опинилось на землі й відразу ступило до дощової калюжі, щоб за мить знову вириватися з материних рук і рюмсати.

— Дивна жінка, — сказав я. — Адже час її давно минув.

— Тобі здається, що минув, — заперечила сестра.

Сірі хмари цідили зеленкувате світло, повиваючи Білу Волю смутком. Той смуток, либонь, блідим сяйвом падав на слова, які казала сестра:

— Касі не здається, що час її минув. Не така вона жінка, щоб відмовитись від свого серця...

— Мабуть, не така, — згодився я. — Молоде в неї серце, вразливе. Аж не віриться.

— Чому не віриться? Так є, так і завтра буде. Вона жінка, хоче свого жіночого щастя, хто ж її в цьому звинуватить?

Справді, хто її в цьому звинуватить...

— Люди розказали про Касю, про її долю... То й не дивно, що така. Батько її записався до колгоспу, то бандерівці всю сім’ю вибили. Ще троє сестер у неї було, менших, жодної не помилували. А Кася в запіччя сховалася, зарилась у дрантя, то не знайшли. Одна вона й порятувалась із усієї сім’ї... Думаєш, у Білій Волі завжди так велось, як нині? І колгосп, і школа, й заробітки, й машини? Багато лиха натерпілись.

Осокорове листя тремтіло на гіллі, і в його ріденькому шелесті чувся острах перед близьким приходом зими. На мить вигулькнуло сонце, й тоді все довкола усміхнулось хуткою, лякливою усмішкою.

— А ще десь через півроку і хлопця вбили, що до Касі ходив. Дівчина й на розумі підупала: все здавалось, що тепер її черга. По хатах чужих ночувала, по родичах, по сусідніх селах, а то в ожереді чи в стіжку сіна... Десь років два не було в селі, кажуть, лікувалась у місті, а вже потім повернулась, людина як людина. І роботяща, й при тямі. А травма назавжди лишилась, тільки не роздивишся зразу. Бач, їй і досі кортить вийти заміж. А якби не оті нелюди, то хіба не жила б, як усі, хіба не доглядала б дітей? Жінка... Їй сім’ї хочеться, як і кожній, тут не поглузуєш, не познущаєшся.

Жовте листя на кленах і осокорах блищало, мов сльози, в тих сльозах заломлювалося сонячне проміння, розбиваючись на сипкі іскрини, на скалки яскравого болю, на сміх пекучий.

— Горя й по нинішній день багато зосталось від тієї пори, тільки зумій те горе побачити... Я тут недавно, а вже всякого наслухалась. Наслухалась, що душа кров’ю запікається. І ти ще не з таким зіткнешся. От наче минулось, не повертається, а сліди всякі здибаєш.

І, несучи дитя на руках, подалась у бібліотеку. Приголомшений, якийсь час дививсь їй услід, а потім почвалав геть із розбитою головою. Раптом зловив себе на думці, що не відаю, куди йду, й спинився, й спинився, з дивним оторопінням приглядаючись до бакаюватої дороги, до села, до людей. І прислухаючись до своїх почуттів. Бо світ одмінився і я в світі видавався собі іншим, ніж досі, — складнішим, труднішим, — і в цих складнощах і труднощах слід було розібратись.

Ішов із Білої Волі до містечка, і в голові моїй снувалися слова про Івана Росу. Точніше, почуття народжували неясні образи, ті образи прагнули вираження, й надходили необхідні слова, котрі творили баладу. В цій баладі жила Любеля — така, яку я міг лише уявити і яку вже бачив під час своїх відвідин; цвіла й чорніла ожина по ярах, і лелека перелітав із дня минулого в день нинішній; з неба падали осінні зірки, щоб заступити смертельну дорогу Іванові Росі, — й цієї осені вони теж падають, наче й нині застерігають Івана Росу; в баладі куля летіла в моє серце, в моїх ровесників, але своїми грудьми перший комсомолець із Любелі заслонив їй шлях.

І десь осторонь цієї балади, яка сама складалась, весь час стояла Кася, зазирала в її світ, і на всю баладу наче падала тінь її журливої усмішки.

Десь місяців за кілька я переїхав працювати до редакції обласної молодіжної газети. Згодом одержав листа від сестри. Вона, зокрема, писала, що до Білої Волі направили нового зоотехніка в колгосп, і Кася тільки й мріє про те, щоб познайомитись із ним...

Багато років минуло, а та осінь видається не такою й далекою. Та осінь весь час чомусь світить мені своїм світлом, навіває спогади. Не забув районне містечко, не забув Білу Волю й «технічного працівника» Касю, той вечір у Будинку культури. Інколи здасться: щойно проснувся в клуні, а в свідомості моїй бринить жіночий спів... Усе зі мною, все склало моє життя. Зі мною Любеля, її син Іван Роса, моя балада про нього. Власне, здається, що з дня в день я складаю ту баладу, тільки ж чи до снаги мені, нарешті, знайти слова, які дорівнялися б до його безсмертя?