Наречена з Білої Волі

Євген Гуцало

— Її тоді ще в клубі не було! — радісно заперечила Кася. — І пішов прямісінько до мене. Дівчата навіть розступились, як він до мене йшов.

— Розступились?

— Так! — гордо сказала Кася. І чи то очікувала, вмовкнувши, на мої нові запитання, чи то втішалася справленим враженням.

— І запросив вас?

— Так! — гордо підтвердила Кася. Й додала: — На вальс!

— І ви пішли танцювати вальс?

— Так! — цвіла щаслива Кася. Й перегодя: — А всі на нас дивились. Я тоді була в чорних лакових туфлях, у червоній спідниці, в білій блузці, а в косах мала блакитну бинду. — Вона вмовкла на хвилю, знову втішаючись тим враженням, яке неминуче її розповідь мала справити на мене. — А Роман дивиться — й слова сказати не годен... Мабуть, він іще ні з ким так не танцював, як зі мною!

Вона свято вірила в кожне своє слово. Їй нітрохи не здавалось, що помиляється, що бачить події в іншому світлі, ніж відбувались насправді.

— Аж тут до клубу зайшла вона...

— Хто? — запитав я, бо Кася насупилась і знову лиха стала.

— Надька Суль... І вибалушилась на мене з Романом, наче жабу ковтнула. Ну, думаю, так тобі й треба, щоб не гонорилась, щоб не бігала по Будинках культури. Я ось нікуди не бігала, а Роман зі мною танцює.

Похнюпившись, Кася мила підлогу.

— Що ж було далі? — запитав я, слухаючи звуки весільної музики.

— Далі?.. Сама підійшла до Романа і вчепилась, мов кліщ. Він, може, радий був би ще з кимось потанцювати, а хіба Надька Суль відпустить? Не з тією здибався... Таки одурила, нині розписались. То чого маю йти на весілля!

— А може, Роман полюбив?

— Полюбив? — аж скинулась Кася. — Хіба таку полюбити можна? Сама вчепилась і не відпускала від себе! А мене він сам запросив, я не набивалась. А потім не бігала слідом за ним і за руку не хапала, бо я гонорова, от!

У Білій Волі я вже не раз зустрічався з Надькою Суль — була це сміхотлива, балакуча, веснянкувата дівчина-доярка. З тих, які подобаються багатьом із першого погляду своєю приязню, жвавістю, гостинністю. І чув про її нареченого Романа з районної гути — майстер фігурного лиття скла вже й цегляний дім збудував на міській околиці, і в селі багато велось розмов як про той дім, так і про близьке весілля.

Втупившись у білий папір, я все більше схилявся до думки, що Кася впевнена, мовби Надька Суль перейшла їй дорогу.

Яке наївне єство треба мати, щоб так здавалось!

Звуки духового оркестру бились у віконце бібліотеки при клубі — чужа радість долинала сюди, й Кася ніде не могла сховатись від неї.

— Я через усю Білу Волю пройшла з відром і віником, та ще в старому одязі. Кожне зупиняється й питає: «Ти, Касю, не підеш нині на весілля?» А я всім відказую: «А чом би мала йти!» Й далі собі через Білу Волю, хай дивляться.

— Касю, — мовив я, відчуваючи жаль до цієї вже немолодої дівчини чи то жінки. — Запрошую вас наступної суботи на танці в Будинок культури.

Кася терла ганчіркою підлогу, мовби не дочула. Та коли я вичікувально поглянув поміж стелажів, то вмить побачив зведений на мене погляд її чистих очей. Вони горіли в півмороці тісно заставленої бібліотеки двома гострими, вдячними вогнями.

В суботу після обіду я сидів у редакції і дописував статтю про Івана Росу. І, коли поставив останню крапку, раптом укотре відчув, що мої слова не дорівнялись ні до його життя, ні до його безсмертя. Іван Роса залишився поза моїми уявленнями про нього, постать першого комсомольця з Любелі в моїй свідомості чомусь не зменшилася за ці дні, а наче повищала. Перед очима постала тиха, осіння Любеля, і мені знову захотілось поїхати в це село, пройтись вуличками поміж садів, подихати терпким повітрям.

Тоді, в дні юності, я й не здогадувався, що Любеля ніколи не зникне з моєї пам’яті, що ввійде в мою кров і плоть, стане тим краєм рідної землі, який не зникне з моєї свідомості, пахнутиме осіннім смутком, придорожнім полином, луговим вітром.

Замкнув приміщення редакції, пройшов по лунких плитах коридора й опинився надворі.

Дрібне акацієве листя шаруділо під ногами. В сквері, де стояло погруддя Тараса Шевченка, рясно цвіли айстри й чорнобривці. Срібні зорі зайнялись над супокійним містечком, і поміж далеких зір летів червоний вогник літака, мовби зовучи з собою. Куди? У вир нинішнього дня, в його клопоти? Важко тоді було вгадати, трудно було прозирнути крізь товщу часу, але вірилось, що сама молодість кличе мене до світлих почувань.

Біля Будинку культури, трохи осторонь від входу, стояла Кася.

Видно, помітила мене ще здалеку, проте й кроку не ступила назустріч. Двома руками на рівні грудей тримала велику жоржину на довгому стеблі.

— Здрастуйте! — майже пошепки привіталась.

І, мабуть, була схожа на дівчинку, яка вибралась на перші гулі. Лице їй рожевіло від зворушення, дихала часто й уривчасто, а голос був приглушений і тремтів. Коли мимо нас пройшов гурт дівчат, Кася поглянула чомусь на них із гострим острахом.

— Яка ви файна, Касю, — сказав я не без щирості.

У вечірній темряві вона й справді видавалась гарною, та й вік був не так помітний.

— Правда? — з поспішливою радістю вихопилось у неї, й Кася косим поглядом ковзнула по своїх грудях, стегнах, ногах.

До фойє вона зайшла з високо піднесеною головою, й жоржину тримала обома руками на рівні грудей, мовби серце своє гаряче, яким присвічувала не тільки собі, а й іншим.

У просторому залі горіли електричні люстри, грав оркестр і танцювали пари. Ми зупинились під колоною, роззираючись довкола. Кася розгублено всміхалась, і на її вилицях, що загострились від хвилювання, мерехтів поблиск — сивий, мов іній.

— Так багато офіцерів! — здивувалась Кася. Це були її перші слова. Звикла, що в клубі у Білій Волі навідується кілька, та й то не завжди, та й то рядові, а тут — очі розбігаються.

Позираючи на Касю, я відзначив, що вона вже не така розгублена, як перше. Й на обличчі майнув такий вираз, наче всі довкола зібрались тільки для того, щоб подивитись на Касю — які то славні обнови на ній, як то бірюзове намисто блищить, як туфлі сидять на ногах. А ще за якийсь час, — коли оркестр умовк, і кавалери відводили своїх дам, — Кася, либонь, почувалась тут не гіршою з дівчат, і та певність прозирала в її усмішці.

Важко було сказати, що вона тут уперше. Трималась так, наче всі — солдати, офіцери, робітники, шофери — мають бути щасливі, коли їм вдасться познайомитись із нею, із Касею.

Проте ніхто не поспішав знайомитись із Касею, не квапився запросити на танець, і, коли обізвався оркестр, я простягнув їй руку.

Звучав вальс, який мені так часто доводилось танцювати в інституті на студентських вечорах. Довкола закружляли пари, й ми з Касею теж закружляли. Раз і вдруге я зловив на собі чи то здивовані, чи то цікаві погляди, й від тих поглядів мої рухи відразу стали грубуваті й невпевнені.

Кася танцювала натхненно. Я й підозрювати не міг, що вона, «технічний працівник» (так було зазначено в її читацькій карточці), яка з культурних закладів знала тільки сільський клуб у Білій Волі, той клуб, котрий вона підмітала, мила, змащувала стіни, — що вона в районному Будинку культури почуватиметься надійніше, ніж удома!

Але чому ж тоді мої рухи біля неї були такі неповороткі й важкі? Незграбно танцюючи, я підводив Касю в чомусь найдорожчому для неї. І, щоб вибачитись, похвалив:

— Касю, ви прекрасні!

Вона обдарувала мене вдячною усмішкою.

Вальс закінчився, ми стали під колоною. Кася часто дихала, й груди її високо здіймались. У цю мить до нас наблизилась Емілія Склярук, вона працювала секретаркою-друкаркою в районному відділі народної освіти. Випадково зустрічаючись, ми з нею обмінювались жартами, грайливими натяками, за якими не стояли справжні почуття, а то, посміюючись одне з одного, призначали побачення, на які жодного разу ніхто з нас не прийшов.

— А ти обіцяв колись потанцювати й зі мною! — мовила Емілія Склярук, беручи за лікоть м’якими, теплими пальцями. Вона мала пухкі, повні губи, які складались бантиком.

Емілія зумисне не дивилась на Касю, наче тієї й не було поряд, а Кася їла очима друкарку-секретарку з райвно, й брови її дедалі тугішали, мов тятива лука. Проте всю ту одміну з Касею я в ту мить ледь застеріг, бо піддався на жартівливий тон Емілії Склярук, на той тон, який завше панував у наших із нею необтяжливих стосунках:

— А я й не відмовляюсь від своїх обіцянок!