Пролог
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Т. Шевченко. Марія
Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
Та не в усі то дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір’я то ізгонять.
Що старший за руку веде,
Середульший у плечі випихає,
А найменший ворота одчиняє,
Її, бідну, клене й проклинає:
«Ой іди ж ти, мати,
Куди-небудь собі проживати,
Бо ти нам не вдобна,
Проти діла не способна,
Отсе ж тобі шлях-дорога
Широкая й довга!»
Українська народна дума
«Бідна вдова і три сини»
Тяжко пишу, зболено розмірковую,
Словами гіркими наповнюю аркуш,
Хай і гарячими, хай і пекучими —
Це одна даність.
Ставлю хапливо мольберт і чекаю на неї.
Чищу свій пензель,
витискую тюбик
І пензель наповнюю лютим вогнем —
Це одна даність.
Жезл диригента беру у руку
І скрипки слухняні з валторнами дикими
Скоряю, ввіряю, рівняю, розбурхую —
Це одна даність.
Це одна даність — створити її таку,
Якою зуміє пізнати моє перо,
Якою знайде її пензель мій всюдисущий,
Якою пізнає її мій оркестр потойбічний,
Це одна даність — здобути її із мармуру,
У сполохах кінострічки, в ритмі гравюри,
В розломищах кіноварі, в розхльостаності життя,
Це одна даність — намалювати її таку,
Як малювали на задану тему Богове мистецтво,
Протягом тисячоліть —
від Рубльова до Леонардо да Вінчі,
Від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської,
Від Марії Оранти і до Атомної Японки...
Чи не лячно тобі виходити із етюдником
На цю космічну дорогу, де майстрове сидять у віках
І в кожного — Мадонна своя, і сія на століття.
Чи не жахно тобі брати пензель у руки
І мимоволі ставати у той довжелезний ряд?
Може, хтось пчихне із них і вітром тебе понесе
В зоряну вітродуйну трубу і памороки заб’є?!
Що з того, що лячно? Хто не ламався в колінах,
Коли смикав лева за вуса і здоров’я йому бажав,
Коли той пчихав занадто оптимістично.
Але тут вже про інше йдеться...
Коли Вона приходить і робить з тебе перо.
Коли Вона нахиляється і перетворює тебе
в пензель, наповнений жахом,
Коли Вона бере тебе в руку як жезл
і творить твоє життя оркестрове,
І не знаєш ти, коли вирине скрипка
Дитячим святим джерелом плюскотливим,
А коли захлинуться шаленою міддю
Нестримні й повстримливі тарілки облуди.
Ти намагався писати про Неї — Вона пише тобою,
Як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем
Хапливим і ошалілим, покручем-олівцем...
Ти намагався Її змалювати — Вона вмочила тебе
В сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі
Ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?
А безнадії? А проституйованого лахміття достатку?
А розпачу з того, як ти колег своїх — вішальників
Збивав мовчанням своїм?
Ти намагався диригувати —
Плачем будь, стань Голосінням.
Вирви над Прип’яттю паморозь сиву бузку посивілого і
Порадій у Рудому лісі, що сонця рудіший
Прокляттям будеш,
Родом і Плодом поганьбленим будеш, коли зламаєшся,
Як Перо, коли злякаєшся, як Пензель, коли вирвешся
Од страху, як Диригентський жезл...
* * *
Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів. Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість — дурна і випадкова.
Я заздрю всім, у кого фарби є —
Жагучі коні з дикого мольберту.
До мене жодна фарба не встає,
Сховавши в сіре суть свою роздерту.
Я заздрю всім, до кого лине звук, —
Лічильник Гейгера пищить так потойбічно.
На кожній арфі чистить дзьоба крук
I «Never тоге» кує мені стоїчно.
Я випалив до чорноти жури
Свою прокляту одчайдушну душу
І жестами, німий, возговорив...
Хай жестами. Але сказати мушу.
|
