СОЛДАТСЬКА МАДОННА
(Розповідь солдата
з будівельного батальйону)
Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна —
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові.
Ріжем сосни руді
Од того проклятого року.
Із пеньками смолистими
Маєм також мороку.
Стовбури ми ховаємо —
Аж два метри сипкого піску.
Чи сховаєш ти ненависть
У могилу таку?
Вже над лісом рудим
Простелились лисицями дюни,
А пісочок цнотливий
І безтямно, і проклято юний
Вистилається, лащиться,
Наче він ні при чому.
Закопати б, туди його к бісу,
І швидше мотати додому.
Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа.
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно-непрошено ходить,
І ще нас налякало —
Не по-людськи якось виходить.
Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та засни ти нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: — Факт!
Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід,
Та нікого не вистежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.
Генерал сповідається:
— Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди, у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий вже слід.
І замовк він, знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатували перед нами,
Перед юними і сивими,
А дурними справіку синами.
Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шурхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися —
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг
До Валерія Ходемчука?
* * *
Як з моторошшя сну,
Душа моя встає,
Як тяжко їй
Вставати і німіти,
Питаю душу я:
«Душе моя, Ви є?»
Вона мовчить і є —
Лиш годі зрозуміти.
Чому мовчиш, кажу,
Чи то вже не моя,
Чи тобі душно,
Душе, до знемоги?
Чи так тебе,
Душе, кайданить крутія
Крута мого життя
І хист мій преубогий?
Мовчить душа з душі.
Мовчить мій цілий світ,
Загорнутий в лихі
В словесні целофани...
Пучками голими
З душі здираю лід...
Як ранить пучки ті...
Як душу тяжко ранить...
ВАРІАЦІЯ
НА БАНАЛЬНИЙ КИЇВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
АБО Ж
БАБА В ЦЕЛОФАНІ — НАША МАТИ
|
...Корова — в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства...
Міфи народів світу
Баба Христина, звісно, не має рації,
Рветься у зону, що ти їй не кажи!
С. Йовенко. Вибух
...Мавра поривається напитися води з річки, але Марія тримає її за роги...
В. Яворівський. Марія з полином у кінці століття
1
З вертольота її запримітили,
Не одразу означиш словами,
Де тополі іржаві, як мітли,
Скрушно небо метуть головами
І де сосни, дощами спалені,
Лізуть в очі лихою іржею —
У якійсь несусвітній окалині
Денно й нощно блукають душею.
Коло хати її запримітили,
Догадались, коли вже сідали,
Перестали тополі — як мітли...
Лиш листками іржаво ридали...
2
— Таж виселили все село...
— Бо ж тут насипало такого було,
— А це що таке, я тебе питаю?
— Видно, з космосу щось занесло.
— Целофан — як скафандр, метляється скраю... —
Недобре в кабіні, сердито гуло.
— Два пришельці із космосу або, може, із НАТО?
— Курс на тополю іржаву. Тримайся, стара хато!..
3
Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
Гвинтом вертоліт ріже досаду.
Один космонавт — це стара у целофані,
А другий — корова на задньому плані.
Обкуталась баба, обтушкувалась,
Скрізь, де амбразури, позапиналась,
Лиш гола і біла її палюга
Летить полином — баба ледве встига
Чорнобилем бігти за тою здоровою
Тяжкою, як туча, старою коровою,
А що вже корова — та теж в целофані,
Як диво космічне суне в тумані,
Лиш роги пробились з накидки таки,
Сердиті й невкриті її гостряки,
І очі в накидці — якраз там, де очі,
І отвір, щоб пастись старій поторочі.
А взута корова в старі кирзаки...
Ти смійсь чи ридай, а послухай-таки...
4
— Чого це Ви, бабо, корову узули?
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! —
В синових чоботах взута корова —
Нехай же пасеться і буде здорова,
І бабі ще дасть до відра молока,
Така замашна і молочна така.
— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?
— Хіба ж я газет не читаю, чи як?
Корову видою на світанні,
Взую, одягну й веду за рівчак...
— Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали?
Коли виселяли із зони село?
— А я серед тої проклятої віхоли
Взяла й зосталася — синам на зло!
ВІЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГІЯ
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
П. Тичина
Скорбна мати
|
|
|
