Іван Франко

Украдене щастя (скорочено)

Настя. Ну, годі вам співати! Кидайте роботу! Вареники на столі! (Парубки і дівчата покидають роботу і з веселим гамором сідають за стіл і їдять. Настя з Анною коло печі, вона відсипала собі також вареників і сідає на припічку, обернена до стола плечима.) Ну, кумо, помагай і ти!

Анна (глядить до вікна). [...] Коли б тілько наші де з дороги не збилися! [...] Не знаю, але мені так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.

Настя. Та я то, небого, виджу. Цілий день як сама не своя ходиш. [...] Живеш, як у Бога за дверми... [...] Чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.

Анна (зітхає). Та що то з того!

Настя (тихіше). Ага, ти про те, що дітей не маєш. Не бійся, Бог ласкав, будуть іще. [...] Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! [...]

Анна (кидається, мов ужалена). [...] І пощо ви мені згадуєте моїх братів? Адже знаєте, що вони мої найтяжчі вороги.

Настя. Знаю, небого! [...] Як тебе брати побивали, за наймичку мали, між людей не пускали і вкінці за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тілько те!..[...] Кажу тобі, що знаю все, хоч то від нас не близька сторона, аж у другім повіті, а братів твоїх я й на очі не бачила.

Анна. А відки ж ви все те знаєте?

Настя (сміється). [...] Були вже такі люди, що мені доповіли. [...]

Парубки і дівчата (встають від їди). Спасибі вам, тітко Анно, і вам, тітко Насте, за вечерю! [...]

Дівчата. Ну, пора нам додому, а то позамітає дорогу, то не докопаємося вулицею. [...]

Анна. Добраніч, дівчата, добраніч! Та приходіть і завтра, будьте ласкаві! (Зачиняє за ними двері.)

[...] Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще трохи. У вас хата не сама, а як ваш чоловік буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А мені веселіше буде ждати.

Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. [...] Ну, а ти не цікава, від кого я дізналася про твоє дівування?

Анна. Та що мені! Я невдатна загадки розгадувати.

Настя (лукаво). А твоє серце нічого тобі не говорить? [...] Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, від нього самого.

Анна. Схаменіться! [...] Від якого нього?

Настя. Від Михайла, а від кого ж би?

Анна. Від якого Михайла?

Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нічого не розумієш. [...] Михайла Гурмана знаєш, а?

Анна (відступає крок взад і хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? [...] Його давно на світі нема. Він у Боснії згиб. [...] Брати говорили. [...] Його мати сама лист мені показувала, плакала.

Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живісінький. [...] У жандармах служить уже три роки. Десь був у іншій стороні, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

Анна. [...] Адже ж се... се таке, що здуріти можна! Адже ж я тому Михайлові клялася, присягала, що радше в могилу піду, ніж з ким іншим до шлюбу стану. А тепер!.. Він по мою душу прийшов. [...]

Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима річ, що брати ошукали тебе. Значить, на тобі нема ніякої вини. Він і сам се казав. Він зовсім не винуватив тебе. О, якби ти знала, як він гарно та щиро говорив про тебе!

Анна. Ні, ні, ні! [...] Невже і тут мене одурили, ошукали, мов кота в мішку продали? [...] Вони Михайла боялися, щоб не відібрав від них моєї батьківщини. О, так, так! А сей покірливий наймит ще й рад, що що-небудь дістав. Господи, рятуй мене! [...]

Настя (бере її за плече). [...] Ти тепер замужня жінка, треба про се все забути.

Анна (вдивлюєтъся в неї, по хвилі). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. [...] Той, що досі був для мене помершим, являється наново. Кумонько, матінко моя! Порадь мені, що маю робити? Дай мені якого зілля, щоби тут, отут перестало боліти!

Настя. Де вже мені, небого, до зілля? Не пораджу я тобі нічого, хіба одно: молися Богу, чень він відверне від тебе се лихо. [...] Га, чуєш? Мабуть, дзвінок теленькає. Певно, наші їдуть. [...]

Бабич. Дай Боже вечір добрий!

Анна. Дай Боже здоровля! Так, кажете, мій з вами не їхав?

Бабич. Ні, кумо. Я його ще на соляній жупі¹ лишив. Ще докладав своєї купи дров і щось там почав з війтом перемовлятися, та я не дочікував до кінця та й поїхав за іншими. [...] Е, не бійтеся, сам він не буде. Певно, поїхав на Купіння з передільничанами. [...] Конята у нього добрі.

Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лісі вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!

Бабич. Та вспокійтеся, кумо! Ще Бог ласкав, відверне від нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Він за худобу дбає. Ну, стара, ходімо їхати додому, там десь конята перемерзли. [...] Добраніч!

Анна. Оставайтеся з Богом!

Анна (сама, одягнена в кожусі і хустині, сідає коло вікна і надслухує). Не чути! Тілько вітер свище і виє. (Заламує руки.) А він жиє, жиє, жиє! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Ні, не хочу про се думати. В мене є чоловік, шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри. (Надслухує.) Ах! Ось він їде! Ну, прецінь! Господи тобі слава! (Виходить.)

За сценою чути брязкіт нашийників. По хвилі входить Микола, весь присипаний снігом, в гуні, надітій поверх кожуха, в баранячій кучмі, в рукавицях і з батогом. Він стає насеред хати, виймає батіг із-за ременя і починає обтріпувати сніг, стукаючи при тім об землю чобітьми. Відтак охаючи починає роздягатися.

Микола. Ось тобі і заробок! [...] Ой Господи, і як се я душі не згубив по дорозі, то й сам уже не знаю! [...] Анно, а коням треба пити дати! [...]