Іван Франко

Украдене щастя (скорочено)

Микола (кидає околіт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, Господи! Завтра, мабуть, нашу хату рівно зі стріхою замете. Адже я ледве докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михайло, дрімаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися...

Жандарм. Е, чи одні то дурниці чоловікові по голові стріляли, поки молодий був. А тепер, як чоловіка в війську промуштрували, [...] то куди вже йому давні любощі згадувати. Та й твоя жінка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, міцно її в руках держиш, га?

Микола. Я? Її? Господи, та вона у мене... Та я би її. [...] А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда. [...]

Анна (хреститься, відтак стає за припічок і гасить лампу).

Анна. [...] Ой, якби ти був учора мене послухав та не їхав!

Микола. Або що?

Анна. Та нічого. Але моє серце чує якусь біду. Яка мені нині погань снилася, то нехай Бог боронить! Десь ніби я коралі сію по хаті, по оборі, по цілім селі, та такі грубі та червоні...

Микола (немов сам до себе). Коралі — то сльози.

Анна. А далі десь ніби на нашу хату з усіх боків пси гавкають, у двері лізуть, у вікна голови пхають, та такі люті та розжерті...

Микола. Люті пси — то напасть.

Анна. А далі десь ніби мене до шлюбу вбирають, а в саме біле: білі черевики, білу спідницю, білу перемітку...

Микола. Свят, свят, свят! Що тобі, жінко? Най Бог відвертає від нас усе лихе! [...] Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.

Анна. Казав, що мусить, служба...

Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревів на місці. В таку годину, в тім мундирі — зовсім здавалося, що се мертвець з тамтого світа до нас приходить. А тимчасом, бачу, він живий.[...]

Анна. Значить, і тебе так само одурили, як і мене. [...] Не хотіли мені нічого дати з вітцівщини. Ну, а якби я була пішла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який він був чоловік. Боялися його, то й постаралися разом з війтом, що його, одинака в матері, випхано на війну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в інший бік. Ось і вся мудрість.

Микола. Твоя правда, Анно! [...] (Виходить.)

Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу фасолю і ставить на стіл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. [...] Боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! І певно, що як він на нас завзявся, то зітре нас на порох, знищить, зруйнує.[...] Ой Господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе мені здається, що ось-ось якесь нещастя...

Микола (скрипнув дверми входячи). [...] А тобі що такого, жінко? На тобі лиця нема!

Анна. Нічого, нічого. Щось мені недобре зробилося. [...] Піду до Бабича та спитаю його, чи їде він у ліс. [...]

Війт (входячи). Слава Ісусу Христу!

Микола. Слава навіки. Просимо до обіду!

Війт. Обідайте з Богом святим!

Микола. Сідайте, пане війте. Що вас сюди до нас приводить?

Війт (сідає на ослоні плечима до стола, жандарм на лаві, присяжний і селянин стоять і роззираються по хаті). [...] Ви вчора сказали пану шандареві, що були вночі в коршмі на Купінню?

Микола. Га був. Не в коршмі, а під коршмою. [...]

Війт. Ви приїхали додому закровавлений?

Микола. Та... та... так. [...]

Анна. Та правда. Я сама його обмила.

Жандарм. О, се важна річ. (Пише в книжечці.) А ви сказали, що в лісі скалічились, ще як латри брали. Значить, ви й до міста їхали закривавлений і з міста вертали у крови?

Війт. Він вам так казав? Ну, се неправда. Він у місті був здоровісінький і зовсім чистий. Я прецінь його сам бачив. [...]

Микола. Адже ж се ви самі мене так покровавили. [...]

Війт. Брешеш, Миколо.[...]

Микола. Я маю на те свідків. Я навмисне не змивав крови з себе і додому так приїхав, щоби вас до суду завдати. [...]

Жандарм. Яких маєте свідків?

Микола. Та от кум Бабич і кум Калинич також там були, то можуть посвідчити.

Бабич. Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас, кум, начальник покровавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але щоби вас отак подряпав, то я того не можу посвідчити. [...]

Жандарм. Миколо Задорожний, я вас арештую. (Видобуває з торби залізні ланцюжки з наручниками.) Давайте сюди руки і не думайте опиратися, бо вам гірше буде. [...]

Микола. Арештуєте? Мене? За що?

Жандарм. Ви самі, певно, ліпше знаєте за що. Вчорашньої ночі на Купінню в коршмі всіх жидів вирізано. [...]

Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робіть зі мною, що хочете. (Подає руки, жандарм заковує його.) [...]

Анна (весь той час стояла, мов остовпіла, не рушається з місця, тілько глядить на нього).

Жандарм. Чуєте, жінко, отворіть скриню! (Коли вона не рушається, він виймає їй із-за пояса ключ, відчиняє скриню і разом з війтом починають перешукувати все.) Ну, тут нема нічого.[...]

Війт. Ну, Миколо, ходи з нами!

Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним війт, присяжний і селянин.)