Іван Франко

Украдене щастя (скорочено)

Микола. Я не на цісарський мундир плюю, але на того огидника, що ганьбить образ Божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!

Селяни. Так, так!

Жандарм (гне в собі злість). Знаєте ви що, панове свідки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрібно. Може б ви пішли собі до дідька?

Микола. Ні, сусіди! Сидіть, не відходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, він не має права вас виганяти.

Жандарм (зіскакує і хапає за карабін). А я вам кажу, п'яниці погані, геть відси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дістане. Марш!

Микола (прискакує до нього). Яким ти правом смієш моїх гостей з моєї хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горілку пили?

Жандарм (відтручує його набік). Мовчи, дурню! Слухай, що я тобі буду казати. [...] (Микола неохітно сідає.) Слухай, Миколо, що ти собі гадаєш? Чого ти сам собі шкоду робиш? Роботу покинув, господарство занедбав, коні продав та все [...] своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?

Микола. Ладніше, ніж чужу жінку на гріх наводити. [...] А скажи ти мені, Михайле, [...] для кого маю дбати? На кого робити?

Жандарм. Хоч би на себе самого.

Микола. Не бійся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що мені непотрібне, а беру лиш те, що мені потрібне. А потрібне мені тепер лиш одно — ось що! (Телепає пляшкою.) [...] А ти хто тут? Яке ти право маєш мені заськати?

Жандарм (силою саджає його назад). [...] Я тобі скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашім селі? [...] Я був чесний парубок, може, трохи загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не міг знести — і то було моє нещастя. [...] Я полюбив отсю бідолаху, Анну, сироту, кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя.

Микола (зривається). Я? Вкрав тобі... (Хапає себе за голову.) Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я, по-твойому, виходжу ще й злодієм? [...] Ні, брешеш. Я її не силував! Вона ще вдячна мені була...

Жандарм. Адже бачиш її вдячність.

Микола. Вороже, се ти її звів, одурив, причарував!

Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе. Чому сього не вчинив? [...]. Бо ти віхоть, а не чоловік — ось чому!

Микола. Хто віхоть? Я віхоть? [...] Я зараз покажу тобі, що я не віхоть. Марш мені з хати! (Хапає його за плечі.)

Жандарм (відтручує його). Іди спати, Миколо! Ти троха п'яний. [...] Тут і заночую, коли мені схочеться. [...] А завтра оба разом поїдемо до міста.

Микола. Оба разом? Пощо?

Жандарм (виймає папір і показує). Ади, знаєш отсей папір? [...] Наказ із суду, аби тебе приставити. Я ще нині маю його доручити війтові. Там знов на тебе в суді щось наговорили.

Микола. Га, Юдо! Так ти знов з того боку підо мною риєш? Зовсім мене доконати хочеш? (Вириває йому з рук папір і рве на кусні.) [...]

Жандарм. Дурню, і що ти зробив? [...] (Б'є його в лице.) Се на завдаток! На, маєш два! (Замахується.)

Микола (хапає карабін). [...]

Жандарм. Пусти його, Анно! Я його і так не боюся. (Хапає за карабін, хоче вирвати у Миколи.) Пусти, дурню! З тим не жартуй!

Микола. Ось тобі мій жарт! (Хапає сокиру і втоплює в груди жандармові. Той падає.)

Анна. Господи! Що з тобою, Михайле? (Кидається до нього.)

Жандарм (вхопився рукою за груди, з котрих бухає кров). А, се так! Нічого! Нічого мені не треба. [...]

Микола (кидає сокиру). Та... та... невже воно нічого...

Жандарм (слабше). Дай руку! (Простягає йому закривавлену руку, Микола дає свою.) Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася.

Анна. Михайле, серце моє, скажи, що тобі? Де в тебе рана?

Жандарм. Кажу тобі, що мені зовсім добре. Навіть і ліків не треба! А ось і свідки! Ну, слава Богу!

Війт. Гей! А тут що такого? Хто тут галасує?

Настя. Ой лишенько! Шандар забитий.

Війт. [...] Миколо, Анно! Що се таке? Говоріть, чого стоїте як остовпілі?

Жандарм (слабо). Пане війте! Дайте їм спокій! Вони не винні! Я... я сам... [...] Так було треба. То моя річ... Анно! Миколо... бувайте здорові... і простіть. (Умирає.)

Анна (кидається до трупа). Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі зачну?

Микола. Анно, вспокійся, хіба ти не маєш для кого жити?