Іван Франко

Украдене щастя (скорочено)

Шльома (з ліваром¹ у руці). Чого вам треба, пане постенфірер²?

Жандарм. Відро горівки і півбочівки пива для всеї громади на мій рахунок, розумієш? А зараз!

Парубок. Ви, пане шандаре, дармо не експенсуйтеся³! Ми вашої горівки, ані вашого пива пити не будемо і в танець з отсею кобітою⁴ не підемо. Ми ані вам, ані їй чести не уймаємо. Що собі маєте, то собі майте, але танцювати з вами не можемо. Вільно пану начальникові заборонити нам дальше бавитися, то ми розійдемося. Гей, хлопці, дівчата, ходімо домів! [...]

Війт. Анна порядна господиня! Чого ви від неї хочете?

Парубок. Чоловіка вішати мають, а вона тут буде танцювати. То так порядна господиня робить?

Війт. Не слухайте, діти! Се брехня. Її чоловіка ще не судили, ще не знати, чи він що винен, а без суду нікого не вішають. [...] Ну, музики, ну, грайте!

Жандарм (тупає ногою). [...] А се що знов? Чого ви урвали? Гей, музики! Ви хочете... [...] (обертається, побачив Миколу).

Микола (в кожусі, оброслий бородою, з вузликом на плечах, входить і кланяється народові). Слава Ісусу Христу! [...]

Анна (побачивши його, скрикує). Господи! Пропала я! Микола!

Микола (всміхається сумовито). А, що бачу, і моя жінка тут. Ото добре. І ви тут, пане шандаре? Та, бачу, я вам забаву перервав!

Жандарм. Ну, як ся маєш, Миколо? Що з тобою чувати? Пустили тебе? [...] (Підходить і подає йому руку.) А знаєш, кому за се маєш подякувати?

Микола. Та відки мені знати? [...]

Жандарм. Мені маєш подякувати. [...] Бо я таки віднайшов правдивого убійцю. Та й то не одного, а цілу кумпанію. Не нині, то завтра їх арештую. [...]

Микола (кланяється йому). Най тобі Бог заплатить за все добре, а за зло... (Глядить з докором на Анну.) Злого най вам Бог не пам'ятає!

Жандарм (сміється). Ну, злого! Так багато злого я нікому не зробив. Мені, може, дехто більше зробив злого, а я нікому не випоминаю.

Микола. [...] Ну, Анно, а ти що так стала, мов осуджена? Чому не вітаєшся зі мною?

Анна. Будемо ще мати час вітатися. Що тут, перед усіми людьми?

Микола. Правда, правда. Се домашнє діло, ніщо його перед людьми показувати. Ну, так ходімо додому. [...]

Жандарм. [...] Гей, жиде! [...] Фляшку горівки, вишняку, що там ще маєш доброго, спакуй у кошик, а зараз! Плачу готовими.

Шльома. [...] А куди тото відіслати?

Жандарм. До Миколи (махає шапкою). Ну, люди, бувайте здорові! (Відходить.)

Анна (під вікном мотає пряжу на мотовило і числить нитки). Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиняється.) Сьомий день уже його нема. Чень нині прийде. І боюсь його, і жити без нього не можу. (Мотає далі.) Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очі і задумується.) Який страшний! Який грізний! А що за сила! Здається, якби хотів, то так би і роздавив мене і того... мойого... халяпу. Поглядом одним прошиб би. І чим страшніший, чим остріше до мене говорить, тим, здається, я більше люблю його. Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема у мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче! Ах! (Мотає далі.) Двадцять і одна, і дві, і три, і чотири. (Зав'язує пасмо.) Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга. (Мотає.) Одна, дві, три, чотири, п'ять, шість...

Жандарм (входить). Добрий день, Анно! Ти сама?

Анна (випускає з рук мотовило і веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тілький час?

Жандарм. Де чоловік?

Анна. А он у стодолі молотить.

Жандарм. Ну, що ж він? [...] Не дорікає тобі, не б'є, не сварить?

Анна. Він? Ані словечка. Навіть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хаті, нишпорить по господарстві по-давньому. [...] Обрид він мені. Лучче б був гнив собі в криміналі.

Жандарм. Ну, а як гадаєш, знає він про те, що зайшло між нами?

Анна. А хто його знає? Мені навіть натяком одним не дав сього пізнати. [...] Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тілько тебе одного. (Приближаешься до нього, боязно.) Михаиле, можна тебе обняти?

Жандарм (обіймає її).

Анна. І поцілувати? (Цілуються.) Знаєш, давніше я, здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер! (Цілує його без пам'яті.) Любий мій! Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема!

Микола (відчиняє двері, але, побачивши, що Михайло з Анною цілуються, [...] запирає злегка двері).

Жандарм (шепотом). Він був.

Анна. Нехай собі! Не боюсь я його.

Жандарм. [...] Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тільки на хвильку забіг. [...] Прощавай! (Забирає карабін і відходить.)