Іван Франко

Украдене щастя (скорочено)

[...]

Микола. Ну, куме, дай Боже здоровля! (П'є.) [...] Я доброго нічого у Бога не прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з мене! (Наливає і передає чарку Бабичеві.) Ну, прошу!

Бабич. Ні, кумцю, не гнівіть Бога. Що Бог дасть, то не напасть.

Микола. [...] Уже я то на своїй шкірі витрібував, яке воно добро виходить. Ні, кумове чесні, вірте мені чи не вірте, а мені здається, що пан Біг часом собі сміх із нас робить! [...]

Настя (під вікном до другої жінка, киваючи головою). Я то знала, що до того воно дійде. Бійтеся Бога, то та жінка ані стиду не має, ані серця. [...] Таж такого ще світ не бачив. З чужим парубком аж до самої церкви прийшла, а потому як сама стала, то щоби вам до образів, до вівтаря святого лицем обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, окаянна, молитви шепче. Жінки довкола неї повідступалися, таке вам колесо зробили, мов від зараженої тиснуться, а вона нічого, мов і не бачить. Так усю хвалу Божу й вистояла. [...]

Бабич. Куме Миколо, так ви кажете, що жінка вас голодом морить?

Микола (в п'янім запалі). Бреше тота чутка! Всі брешуть, хто її далі розносить. Кому яке діло до мене і до моєї жінки! [...]

Бабич. Та ви, куме, не гнівайтеся, що я вас спитав. Я прецінь не зі злої волі. Бо тут, бачите, деякі хотіли на раді громадській...

Микола. Що, що, що? Зась раді громадській до моєї жінки. Не має рада права! [...] Не ріжте мене без ножа! Не мучте мене! [...] Най вам моя жінка не стоїть у очах! [...] Чоловікові й без вас тяжко, а ви ще додаєте. [...]

Настя. Та хіба я не знаю, що ти не раз з голоду млієш, а вона що зварить, то тому поганинові держить. Куме, таже я твоя близька сусіда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз і не хотіла бачити. Не раз аж серце мені крається! [...] (Плаче і обіймає його.)

Бабич. Ну, ну, жінко, може, нам пора додому?[...]

Микола. Люди добрі, сусіди чесні! Посидьте ще трохи! Не кваптеся, не розходіться! [...] Що має грішний чоловік робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що діяти! Не береться мене ніяка робота, відійшла охота до життя, до господарства. Тьфу, нащо воно мені! Взяв я продав конята, гроші сховав та й пропиваю потрохи. [...] Хіба мені життя буде? [...] Все пропало! Вже мені господарем не бути, так нехай же іде все! І поле продам, і хату продам, нехай іде. [...]

Настя. Я би не знати що дала, щоб вона його якимось зіллям упоїла.

Бабич. А найгірше шкода господарства. Гарував чоловік, весь вік робив, аж йому очі з голови лізли, мучився, терпів — ой Господи, кілько натерпівся! Нарешті дохрапався кусника хліба, жити б, та Бога хвалити, та діточок надіятися, а тут на тобі! Мов пожар наскакує, мов грім з ясного неба. [...] А я би тобі, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнівався.

Микола (сідає коло нього, обнімає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажи! Ти в мене найближчий сусіда, ти мій порадник.

Бабич. Ти, куме, — не в гнів тобі кажучи — занадто м'який, занадто податливий. [...] А вони бачуть, що ти такий, та й тобі кілля на голові тешуть. [...] Ти б узявся до своєї жінки трохи остріше. Похрупостів би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жінка так, як коняка, любить батіг, а без нього зовсім ледащіє.

Микола. Ой ледащіє, ледащіє.

Бабич. Ну, і до сього Гурмана ти постався. Що то він завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хаті господар. Закажи йому бувати у себе.

Микола. Ой просив я його, та де тобі, ще й сміється.

Бабич. Бійся Бога, куме, хто ж такої річі просить? Та то певно, що він просьби не послухав. А ти остро до нього! [...]

Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Двері йому перед носом замкни. Ціпом по голові заїдь. Так би я на твоїм місці зробила! [...]

Бабич. Нас, куме, на свідків клич. Ми посвідчимо, як вони з тобою обходилися!

Микола (схапується). Добре! Все зроблю, візьму на відвагу. Або що, хіба я не чоловік, не господар? Ану, випиймо, сусіди! Біг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший.

Жандарм (трохи підпитий). Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?

Микола. Та поминки, поминки справляю. [...] По своїй чести, по своїм супокою, по своїм життю. [...] То ти, Михайло, моє життя попутав, так що й кінця не найду.

Жандарм. От, Миколо, не молов бись дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.

Микола. [...] Не такого ти частунку від мене варт! [...] (плює йому в лице.) Ось якого, коли хочеш знати.

Жандарм (б'є його кулаком у голову). Ось тобі за це!

Анна. Михайле, вспокійся, що ти робиш?

Жандарм. Я спокійний і нічого більше не роблю, але плювати на себе не дам! [...]

Микола (з трудом підноситься, його садять на лаві). Так ти ось як мені платиш за мою доброту?

Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту тілько Бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цісарський мундир.