Архип Тесленко

Страчене життя

Приїжджає було й щоліта додому Оленка. Сумне тільки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялася цим. А хата така кривобока, старенька, і так тісно, поночі в їй. А неспокій у хаті? Неспокій ще побільшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?

Дід Гнат, батько Василів та Михайлів, помер у Василя. Що у Василя йому спокійніше, ніж у Михайла, жилось, що Оришка, жінка Василева, людина кращої вдачі, до його ласкавіша була, ніж Палажка, він, умираючи, сказав Василеві взяти города його більше проти Михайла на сажень ушир, Михайлові ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худібчиною стали ділитися. Жалкенько було Михайлові попускать братові більше города, та така батькова воля — попустив.

— І сякий, і такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько сказав та й умер: і не попускать можна б було, сі та ті б попускали тебе.

Почала й на Василя й сім'ю його ворогувать та злиться Палажка.

— Підлізли сякі-такі до старого,— почала думать про їх, почала бабам хвалиться на улиці, — підлизалися до його, що він їм так сказав города узять.

Перестала до їх і в хату ходить. Хоча вона й так рідко ходила до їх: не любила Михайла, не любила і родичів його. Стала заборонять і Оленці ходить до їх.

— Не ходи, — було каже їй, — нехай підлизи, вороги мої не втішаються тобою, баришенькою моєю.

Та дарма ці балачки Оленці були. Підлизування сім'ї дядькової до дідуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергія, Сергійка колишнього. Дядина поважніша, ніж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядині Оленка було про город, де вчиться, розказує.

— Все таке у йому... електричество, — каже, — і світять, і бігають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дійшли!

А Сергій теж у второкласній учився тоді. З ним і про грамоту можна було побалакати Оленці.

— Що то та грамота, вчення! — було йому каже Оленка. — Вчені люди розумні такі. Хоч, — каже, — і ті вчительки, що там учать нас! Такі любі, тихі та знають багато всього: балакать тобі про віщо як стане котра, слухай тільки. Аж млосно стане тобі, як їх прирівняти до себе, настільки освіченіші вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, світло. Так і піде мороз по тобі, як на їх життя глянеш і домашнє своє пригадаєш.

Страх як бажала Оленка і собі дійти такого життя, дійти такої освіти, як ті вчительки. З книгами й не розлучається ніколи було. Нігде їх брать було у своєму селі, у Степурівку ходила, сусіднє село. Там у старенькому панському домикові була народна книгарня. Стара пані книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьовані, порвані книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була і в школі вона. Заїхала раз було до неї її шкільна подруга звідкільсь. Розказувала про неї Михайлові.

— Там, — каже, — така Оленка ота: вивчить урок, сідає за книгу, яку з шкільної книгарні взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночі читає вона. Оце як поснуть уже всі учениці, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу підкрутить, читає.

У церковноучительській училась Оленка уже, на стипендії теж. Сергій, що раніш, ніж вона, вчиться почав, тоді вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. І книг деяких собі уже роздобув, і рідною мовою писаних.

Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на літо додому було. Почала Оленка і в його брать книги. Дуже здивувалась була, як вперше взнала, що ми — українці і що в нас своє єсть письменство.

— Як-таки так, — каже, — що я досі й не чула про це!!

В «Кобзарі» дочиталась до слів: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — та й замислилась. А пішла до Сергія та й каже:

— Справді: чого цураться того, що ми найуперід у житті почули, побачили?.. Чого цураться того, що нам сама природа дала?

Як стала у Великоросії вчиться, балакала тільки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. І убрання іноді надівать стала своє. А раніш було як не в шкільному ходить, то в платті, що справить батько. Почала іноді й керсет надівать. Мати було їй:

— По-благородному, Оленко, привчайся: тобі тепер не личить мужиче.

Тільки всміхнеться Оленка.

Познакомилась з степурівською вчителькою, дочкою книгарчиною, і в неї книги брать стала. І така була: Сергій як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвіна про що абощо, почервоніє-почервоніє було.

— Як же я, — каже, — мало читала!

І ото вже вона дістане як не в Сергія, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.

Турбується було, що у школі не дають таких книг.

Шиє, вишиває було, — рукоділля, якого й у школі вчилась.

Од роботи домашньої мати її увільняє було.

— Не в своє діло не мішайся, — каже було їй, — одного вже держись.

Було щоденник Оленка веде.

«Я, — було пише в щоденнику, — з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті, про віщо так пишуть у книгах».

А музику як любила вона! Сергій на скрипку грать трохи вмів. Грає Сергій, і не змигне Оленка нікуди, слухає так. Почервоніє було, та аж дрижати стане уся.

— Ну, й музика, — каже було, — як вона душу проймає!

Вчилась і сама грать на роялі: охочих, казала, учать у тій школі цьому.

А в глибокі думки як заходить було!

У жнива раз помер один товариш шкільний Сергіїв, ще й сусіда близький його та й Оленчин, Андрій Біланенко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:

«Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тісну могилу споряджають його! І це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? які почуття невідомі? огонь, пекло, муки? чи спокій і спокій, вічний, страшний, поки й світа й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?»

А раз прочитала Фламмаріона про небо.

— Так от, — каже до Сергія, — де взялись усі ті мири незлічимі, де кінець простору небесному!

Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорі було. Цвіт небесний любила, голубі плаття носила.

Палажка ж усе більше не любила, що Оленка до «ворогів» її, знай, ходила, та ще й балакучіша була до їх, ніж до неї, матері. А Оленка з матір'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокійну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажці те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.

Вийшла з хати та: