Архип Тесленко

Страчене життя

Робить нічого. Сіли на порожні стільці. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять ті стакани порожні: рожева панночка усім наливає, а їм і ні.

— Люся! — студент до неї. — Налий он.

Наливає Люся, всміхається.

— Я й забула, — каже.

Смакує Оленка той чай і без сахарю, без нічого.

«Чого я пішла сюди?» — думає.

Усатий щось про Персію балакать почав. Голос його такий противний Оленці. А пики у всіх страх осоружні які! І таке все їй вороже, чуже: і банка з варенням, і зелений балкон, і білі двері, що йдуть у покої. А повітря так воняє панами.

Почали розходиться: усатий надвір з Люсею, студент у покої. Ті теж — хто куди. Зістались удвох Сергій та Оленка.

— Ходім звідціля! — до Сергія вона.

Сергій:

— А про місце ж?..

Аж побіліла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать місця в таких ситих, байдужих, діло мать з такими?

Сергій:

— Так хоч книжки... — Підійшов до дверей: — Павле Івановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки... — Сергій йому.

— Можна... Ось я папі скажу тільки. — Пішов.

Виходить і папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать... Будьте ласкаві, — Сергій йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергієві, далі:

— Прийдете іншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пішов.

— І попрощаться ні з ким! — всміхнувся Сергій.

«І я пішла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На віщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Поліевкт, полізла... надіялась так, марила... Які ж жалібні мої мрії, надії!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вірить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!»

Сергій:

— Значить, так... Посилай прошеніє тепер за місцем сюди-туди...

— А, пішли вони, всі місця і люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з півдня вже звернуло. Душно. Вигін. Біля вітряка в холодочку сидять хлопці, дівчата. Данило, в синій жилетці, положив руку Ганні на шию, а шия у неї така у намисті. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Пріську. Такі веселі: співають, жартують.

«Щасливі! — думає Оленка про їх. — Співають собі, і до всяких інтелігентних, освічених, ситих, тупих їм діла нема! Що, якби це так і собі. Жить дома, співать так у неділю, а в будень на городі чи в полі робить... Квіточки, сонечко... І все так просто, до природи так близько. Ніяких «освічених», ніякої інтелігенції тобі тупої, нікчемної... Пішла вона!..»

Почала Оленка й справді привчаться жити дома. Уперід матері до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрізує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хаті, кинеться їсти, та нічого, — сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергій в хаті у себе грає на скрипці. Двері одчинені в його, і чути Оленці гру ту. Слухає, — і так жалко їй. Пригадується їй рояль, на якому вона вчилася грать; пригадується те, про віщо так недавно марила вона: він — милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?

А раз увіходить у хату Оленка. Сидять на лаві у їй: батько і Яків Васюк, сусіда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже, — до батька.

А батько позичав колись у його рублів скільки на плаття Оленці.

— Підождіть трохи, — проситься. — Ось Оленка заробить, оддам... — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...

«Бідний батько, — подумала Оленка, — і він же не знає про діла мої! А що буде, як узнає?»

Думала, думала, послала просьбу в іншу єпархію за місцем-таки. Второкласної не згадує вже. «Хоч би у церковно-приходській, — думає, — бути».

Палажка ж своє діло робила: за вгород Михайлові голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стріне його:

— А що, як про вгород? — питає.

— Та так... — почухається Михайло, — не знаю.

— Подумай.

І Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увіходить Палажка з комірки:

— Сі та ті хазяйнували б тебе, — почала на його. — Діжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!

Жито ще тільки возили з поля тоді, й нового борошна не було ще. Кінчив Михайло жилетку, що саме латав, надів її, взяв мішечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вічі людям дивиться ніяково. Стоїть, на город Василів дивиться.

«Ні, таки справді одібрать те, що попустив, — думає. — Який кущ картоплі продав би з тії смужечки, мовляла Палажка, і то б же яка це запомога була! А чи гріх який за одбирання чи й за те, що на Василя треба казать «захопив», то... Остапчук же первий про це нагадав. Йому й гріх нехай. Та й... хоч би й мені! То хіба тут такий уже гріх, що и одмолить не можна його? Я ж вірую в бога! Друга річ, у бога не вірувать, як Сергій он: коли-не-коли ти в церкві побачиш його, а побачиш, то як пень він стоїть. А я ж таки... з усердям стою. І до святих знамуюсь, і все; і пости сповняю, говію разів скільки на год. А на страсній неділі й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибі йому, так, значить, і буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, візьму».

Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зіставалось тільки свідка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тоді саме був на роботі, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селі як чоловіка, що легко його підмогоричить можна: любить випити, любить і збрехать. Сам невеличкий, ніс синій. Покликали в хату його.

— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобі.

— Як саме?

— У брата Михайлового города батьківського більш, ніж у Михайла, так... чи не посвідчив би ти в суді, що Василь, мов, сам захопив його стільки собі.

Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всміхнувся, далі:

— А одвіту тут ніякого не буде мені?

— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвіту?

— А що я не знаю іменно, як там... У холодну не вкинуть?

— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що він тямить? Сердитий, і тільки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, судді, далі й допитувать не будем тебе, щоб і не спіткнуть.

— Так чого ж? Можу.

Узявсь Остапчук і жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А він бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тільки як йому ніколи тоді саме було, збирався їхать за медом у пасіку, а завтра неділя, то він сказав Михайлові:

— Завтра, гуляючи, я сам надійду до тебе та в тебе й напишемо.

Взяв на одробіток Михайло борошна в його, пішов.

Прийшов Остапчук до Михайла в неділю.

— Трудне діло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобі та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!

— Потрудіться, спасибі вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.

— Да, да! Молотить послухаєш.

Сів Остапчук писать і жалобу ту. Взяв на лутці чорнило Оленчине, перо, всміхається.

— Тільки знаєш що? — до Михайла каже. — Я напишу, а після мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, і негарно, щоб моя рука була на прощенії.

Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишені, пише.

Зліг Михайло на стіл:

— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хіба?

— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?

— За це вже й не знаю я.

А Палажка:

— Согласна не согласна, дитина рідна: перепише, — сидить на полу, всміхається.