Архип Тесленко

Страчене життя

Погомоніли трохи, далі Оленка:

— Я б вас прохала... як тепер пристроїться мені вчителькою?

Отець Полієвкт, чого й ждала Оленка од його, що він же увів її у науку у цю, усміхнувсь та:

— Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазі... Бога не забувать тільки треба, старших поважать... — Раніш «ти» їй казав, тепер обминав це слово.

Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батькові, а в однокласній школі плата мала вчителям, вона:

— А чи й у второкласній можна мені?..

Помовчав Полієвкт, далі:

— Кінчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й місце гуляще в одній.

— А як я взнаю про те, чи буде місце мені, чи ні?

— Напишу нехай через місяць отам... Звідаюсь ще де з ким.

— Такий добрий... — Оленка до батька.

Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стіни білі, покрівля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким поріс. Квітничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пішов. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. А сад ззаду так і наліг на той домик.

«От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селі у второкласній; житиму у хаті в такій; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і... він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним».

Михайло:

— А євангелія в оправі золотій тут? — на корзинку показує.

Кивнула головою Оленка, всміхається.

— Отож гляди її, з нею скрізь буде хортуна тобі.

В поле виїхали. Сонечко вранішнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он і там гаї по долинах червонобокі пішли. Там он річка блищить в очереті. А он десь церква біліє в селі. Чорніють яри. Перепілка, чуть, десь у житі лящить. Жайворонок белькоче вгорі.

— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.

Дорога повилася й повилася житом, синіє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленіє — пішло. Вітерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубіють в гущавині. А ось коноплі чорніють, запахли. Горох по могилі послався. Могила висока така.

«Могила... — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарів чубатих, козацьких? чи, може, аж скіфів?.. Де все ділося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилі тій спить?.. Боже мій, нащо той сон, такий вічний, страшний, коли життя таке гарне?!»

Сонечко вже височенько підбилось. Вже поминули й Гупалівку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вітряки степурівські. Степурівка он збоку. А ось уже й гай: звідтіль і звідтіль на дорогу наліг. Дорогі, рідні місця! Там он, де якийсь кущик росте, колись куріпочку зігнала Оленка, ягід шукала; а там, на підгір'ячку, рвала купало...

Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербівський чоловік, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.

— Студент Кочурин, — батько Оленці.

Чула про Кочурів Оленка. Савка, візник їх, розказував про їх батькові в хаті при їй. Пани вони, люди багаті, освічені. Старий Кочура в земстві чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербівки на хуторі.

«Що, якби познакомиться з ними?» — подумала Оленка.

Дачники в їх часто бувають. Учитель з гімназії, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоці родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.

Поздоровкався Савка, проїхали.

«Боже мій, — подумала, — невже я не познакомлюся з ними?.. Люде вищої освіти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними».

Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дітвора городить з пісочку. Он у спориші стовп білий стоїть, «Вербовка» чорніє на дощечці.

— Здрастуй, рідне село!

Вилами улиця. В ліву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустріч іде; Парася біжить.

— Здрастуйте!

А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-під груші, зеленіє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлівці напирають. Клунька під кленом чорніє.

— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвіла!

В хату ввійшла: невеличка, стеля так низько, а стінка напільня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.

— Ріднесенька хата!

Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворі; Парася — школярка уже — угіллячка з печі дістає, батько випряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.

Пройшлась Оленка по хаті, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рідне усе, — розігналась до дядька Василя борозенкою через грядки.

І тут почалось.

— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо.

Почервоніла Оленка, зупинилась.

— А вам що? — питає.

Мати:

— До сяких-таких не ходи!

— Ось киньте-бо це!

— Не йди, я тобі кажу!

— Та поки ж це буде? — махнула рукою Оленка, пішла.

Мати:

— Та не дозволю ж я, — кричить, — щоб моя дитина, що навук дійшла отаких, та до ворогів моїх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хаті своїй.

Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і двері напроти дверей.

— Що там таке? — обзивається.

— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втішайся!

— З ума зійшла? — Оришка їй.

Палажка:

— Ось тобі, о! — крутить дулі, дає Оришці.

Якісь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипів самовар, ніхто й чаю не пив.

Обгортає Палажка на грядках картоплю після цього якось і дійшла до обніжка, що лежить гребеником між частками Василевою і Михайловою. Такий він бридкий їй: так нерівно город розділяє і за ним такі вороги живуть!

«Хоч устругнуть його трохи», — думає.

Подивилась до Василевої хати — не видно нікого та за соняшниками не дуже й примітно її, нахилилась, клює шарівницею обніжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обніжкові зазубні робить, а поз обніжок, піддовбуючись під його, рівець прогортає.

«Хай трохи-потроху обвалюється у наш бік, — думає, — до ворогів посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло».

Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обніжка наблизивсь. Побачив — скипів. Сердитий-таки якийсь він, чорний, усатий. Побіг, ухопив заступ, давай загортать той рівець, зазубні ті. І землею з грядок Михайлович загортає.

— А, сякі-такі!.. — кричить.