Архип Тесленко

Страчене життя

— Учити треба таких, — чулось звідтіль. — А то... ні за що тоді нашого брата будуть мати, всі чортами рудими зватимуть нас.

І от тепер свідка Бовкуна і справді допитувать не всиловались. Та Василь сам умішався сюди.

Суддя, що сидить посередині, червоний, у синій чумарці, спитав Бовкуна:

— Так ви знаєте: Василій захопил?

— Іменно так, захопив.

— Ну, більш нічого.

Василь аж з лавки підскочив.

— Як нічого? — почав до судді. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?

— Нас нічого вчить! — гримнув суддя на Василя.

— А чого ж ви так?..

Задзеленчав суддя у дзвонок: «Мовчать!» — крикнув.

— Та ні, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте. Я й далі двері знайду.

Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого судді, що сидів праворуч, товстий, у чорній чумарці, та:

— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полізти.

— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.

— Ну, харашо! — суддя до Василя, далі: — А не скажете, як, приміром, захопив Василій? — до Бовкуна.

— Та так... звісно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нічого.

Одказали Михайлові.

Прийшов він додому.

— А що, як? — Палажка до його.

— Та як? Ніяк! Одказали.

Дивиться на його Палажка, витріщила очі, далі:

— Що ж ти робив там?! Тобі б же настоювати було, прохать суддів... Та це ж яка радість ворогам! А, боже мій!..

Похитала головою, плюнула та й пішла до Оленки, що сиділа в садочку, думала.

— Зазнавайся з панами! — почала до неї.

— Як зазнавайся?

— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського підеш: за вгород поклопочеш.

Почервоніла Оленка, мовчить.

— Чого ж мовчиш?

— Одчепіться!

Пішла Палажка в хату, знов: і сякий і такий — почала кричать на Михайла.

Як по душі дере Оленці той крик. Встала, снує по садочку сюди-туди так швидко. Де б ділася, що б робила? Ходила-ходила, далі поза клунею, та до Сергія пішла, не знає й чого.

Був у хаті Сергій, у шаховці рився чогось. На лаві сидів Грищенко.

— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полієвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.

«І ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой світ! — думає. — Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності». — Подумала, далі: — Заграй мені, — до Сергія.

Зачинив Сергій шаховку, оддав Грищенкові ноти якісь, узяв скрипку.

— Якої тобі, польки? — побренькав, грає.

Увіходить Василь, прийшов із суда, поставив ціпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тільки нелюбо так глянув. Почервоніла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.

«Взнав про це, мабуть», — подумала.

А він і справді взнав. Знакомий писар у волості сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.

— От і вір їй! — здивувався Василь тоді. — Що вона добра до тебе: і ходить, і все.

Сів на полу тепер, їсть Оленку очима.

Похнюпилась Оленка: «Яке ж таки я низьке діло піддержала!» — думає.

Сергій:

— Може, козачка ще тобі?..

Мовчить Оленка: «І я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчірка!»

— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матір'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?

Побіліла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, і ні слова. Встала, пішла. Палажка саме з відром ішла з хати з своєї, побачила, звідкіль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо й іде, не крадеться вже.

— І сяка, і така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!

— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.

— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не віруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобі церква не мати, бог не отець!

Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі.

Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтіти починав. Літо вже наприкінці було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.

Стемніло. В хату Оленка ввійшла, лампу на стіл узяла, скриньку біля столу на ослінці поставила. Взяла у їй ситцю сувійчик, що батько на плаття набрав. Парасі дала.

— На спідничку, — каже, — буде тобі.

Далі бере тетрадки шкільні, щоденники, подивиться, розірве та й кине, та й кине до печі.

Батько ввійшов.

— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на віщо.

— Не ваше діло! — Оленка йому.

Вийняла потім книги, шкільні подарки: «Тараса Бульбу», про рослини якусь, сіла, надписує Сергієві, Грищенкові по книзі: «На згадку», — пише. Вийняла й євангелію в оправі золотій: «Отцу Полиевкту Сохановскому», надписала: «Оваго убо биша, оваго же убиша», — додала з притчі про виноградарів. Взяла потім клаптик бомаги, пише: «На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому немає місця. Прощайте». Взяла клаптик бомаги, пише: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрій, між березами. У домовину мені квіток накладіть».

Цидульки ці підопхнула під скатерть; книги поклала на покуті, скриньку під піл, на місце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплітала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.

Мати коноплі біля комина мне.

— Куди ти? — питає у неї.

— На місце, — вона їй.

Батько маже хліба шматок часником та:

— Так тобі це й коня запрягать?

— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тільки.

— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всміхається мати.

— Побачите.

Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, під припічком купка сміття.

— Як у свининці у хаті! — каже до матері. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.

Подивилась на Парасю, що спала вже, на матір, на батька... Забриніли сльози у неї. Так жалко.

«Що робити?» — думає. Стояла-стояла, далі прокинула подушку на ослоні та лаві, — ліжко її, — лягла. Обхопили думки її.

«Хіба... жить зоставатись? — думає. — Так... для чого ж і жить?..» Здумала про всі свої попередні мрії, надії, про Полієвкта, Кочур; про матір, батька, Остапчука, Грищенка...

«Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій... вічний, тихий, хороший; спокій під деревцем, квіточками, травичкою!?»

У хаті було вже погашено. Встала Оленка. На полу, під стіною, лежить батько, чорніє; далі Парася, поз запічок — мати.

— Прощайте! — прошепотіла. Вийшла з хати... навіки.

Знайшли Оленку під вербами у воді, — по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна-спокійна була.

Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од берез, під якими вона спочивать так бажала.

Через тиждень після смерті прийшла одповість з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце.

Тепер батько, мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвіночком, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку матері божої. Батько світить увечері в хаті, читає псалтир за впокій; мати голосить.