Архип Тесленко

Страчене життя

— А яких я оце грибів добрих насмажила; ось іди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тішилась.

Почула це Палажка з сіней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришці за це. І от другого дня топить Оришка у хаті, слухає: десь кури кричать. Вийшла, — у Михайловій клуні, що од грані недалеко стоїть. Неначе хто їх ріже, кричать. Що таке? Пішла до клуні Оришка, — зачинена. Подивилась у дірочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пір'я летить, хворостиною їх ганяє по клуні.

— Божевільна, що ти робиш? — Оришка до неї.

— Хай не ходять у клуню!

— А чого ж зачинені вони? Заманила, мабуть!

Оскиряється Палажка, хмурить брови білі свої:

— Заманила, — каже.

— Помийниця ж ти якономичеська! — Оришка їй.

Аж підскочила Палажка.

Вирівнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, бліденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарівною її, так і нагадувало про щось духове в їй. А карі оченята її були такі розумні.

Почало серденько так уже биться у неї і щічки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж бліденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам'ятав, що він чоловік.

«От зійтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками ділилась з ним!»

Єсть у дяка вербівського син, Грищенко Федір. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював і тоді. Хлопець молодий, нежонатий. Жив літом дома. Побажав познакомиться з нею, а тоді у Вербівці тільки й дівчат інтелігентних було, що вона. Почав ходить до Сергія. Тільки Оленка якась соромлива була. І до Сергія не піде було, як у його він. Ходить було по садочку у себе та тільки в садок Сергіїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшників. А там грядки у їх між садками й між хатами.

«Ну, які воно, — думає було, — ті мужчини, не брати, як Сергій, і як воно з ними?»

А то раз у неділю сидить Оленка в садочку в Сергія. Пташки щебечуть, сонечко світить; калина кучерява, з одного боку підперта; лавочка, столик, там і вона, чорнобровенька квіточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косі, коса довга така. Сергій нахилив вишеньку біля неї, ягідки дістає, вона дивиться у Шевченків «Кобзар», «Дівичії ночі» читає.

Аж ось рипнула хвіртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Оленка, наче пурхнуть хотіла, та й нікуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягідка. Познакомив Сергій їх. Сіли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкі, в тужурці синенькій, глянув на книжку та:

— Читаєте? — до Оленки.

Всміхнулась.

— Читаю, — промовила так соромливенько.

— А читання річ гарна, — Грищенко їй.

— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.

Грищенко:

— Читаєш і, як би сказати, бачиш усе.

Повела Оленка язичком по губі та:

— Еге. І до неба ближче стаєш. Почуття такі іноді... — та й не доказала. Почервоніла, кахикнула: у хаті у неї саме сварка зчинилась. Хоча під калиною слів з хати розібрать і не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такі там були:

— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невістку свою!

Батько:

— Та хоч ради неділі святої не кричи, ради чоловіка чужого, там он учитель чужий, почує...

— А що мені такі вчителі! З панів вони, чи що? — батькові мати.

Вийшла далі мати надвір, під калину з-за пшенички дивиться давай.

Оленка:

— Яка яблунька гарна! — Встала та й іде за яблуньку.

— Ще й ховається! — мати до неї. — Думає, що я й не бачу її; додому йди!

Пішла Оленка такою ходою нерівною і попрощаться забула.

— Не ходи! — напустилась мати у хаті на неї.

Батько й собі:

— Та й справді, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.

Що тільки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходіння. Боявся, щоб Сергій її «з пантелику» не збив. Про його тоді балачки ходили, що він у бога не вірує, у церкві поклонів не б'є, свічки не ставить та не часто й буває у їй; і комусь ще казав, що земля кругом сонця літає і що дощ з пари.

— В писанії немає цього, — казав якось Михайло Сергієві, — це од невірців усе; ніхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.

Не любив Михайло Сергія. Через його та й до Василя рідко ходить було.

Усе було він Оленці товче:

— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.

Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергія. Дивиться на його з-за городини.

«Тоді я гаразд і не роздивилась на його, — думає, — а він такий... про читання зразу почав».

І пішла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить біля хати, лущить насіння. А Оленка в Сергія, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тоді її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пішла Оленка на вигін!

Вигін за садком зразу, високий, крутий. Тут і там по йому коні пасуться, телята щипають травичку, вітряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучері топольові, срібненькі, підіймаються вгору; інші, чорні, позвисали над клунями; ще інші, вишневі, сливові, повивають хати. А церква, наче зіронька в небі, сяє-сяє в гущавині. Убік попід вигоном долина побігла. По той бік долини гай зеленіє, то в долину збігає, то в поле вискакує, що жовтіє проти сонця за ним. А там далечінь... синіють гаї.

«Боже мій! — думає Оленка. — Чого я сама? Потішиться ні з ким красою цією».

Щось забалакало ззаду. Оглянулась, — Сергій і... Грищенко за нею ідуть. Затьохкало в неї. Чубок на голові погляділа, що визирав з-під платочка, на плаття голубе подивилась собі, припинила ходу. Привітались.

— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.

— А що, вас не били у хаті тоді? — він до неї. Всміхнулась Оленка й нічого. Стало ніяково їй. Сергій це помітив, про друге почав:

— Читав я в газеті, — каже, — що в селі одному хлопці й дівчата прості спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби і в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку ціль корисну!