Архип Тесленко

Страчене життя

— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рідна: одних думок з батьком, з матір'ю бути должна...

Написав Остапчук, продививсь, далі:

— Ну, тепер і її... як її?.. погукайте.

Оленка тоді саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гіллячці, і вона сиділа слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.

Постукала мати у шибку, увійшла Оленка в хату.

— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.

Він:

— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобі, а перепиши сядь.

«Суддя, і такий неввічливий! — подумала Оленка, — на «ти»...» — Почервоніла.

Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: «Васылій захопил огорода...» Знала, звісно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стіл її.

— Не буду я цього переписувать, — каже.

— Чому? — гукнула мати на неї.

— Тому що... зла не робіть! — та й іде до порога.

Перебігла мати дорогу їй:

— Куди ти? — визвірилась. — Нащо ти вчилась ось стільки?

А Остапчук свариться пальцем на Оленку:

— Грішно так! — каже. — Грішно упорною буть. Ти знаєш, що значить не слушаться матері-батька? ти... ти вчила заповіді?

Оленка:

— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука.

Всміхнувсь Остапчук:

— А хіба... з якого двора ти?

— Вчила заповіді? — почав і Михайло. — Повинуйся, в писанії сказано.

— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.

Мати:

— Ворогів жалко тобі? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!

Побіліла Оленка, оступилась до полу та:

— За що ж, за що ж зневага така?

— Та стоїть пак тобі, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.

Розсердивсь і Михайло на неслухняність Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зітхнув. — Скоромне у пісні дні... до церкви не виженеш.

А Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує». — Єсть для борщу трохи, — бере, хліб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сіла за стіл, переписує.

Всміхається Остапчук.

— Вот так... — навчає її. — Що говорять тобі, слушать нада. І пости чтить нада, до церкви ходить, і... і всьо, потому: грішно. Через те бог і дощу не дає, що тепер у його вірують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвір. Так їй важко, досадно. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигін пішла. Ходить.

«Зло, то є зло! — думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке діло низьке... богомільний такий... От і віра!»

Збоку в Оленки лежить кладовище, по підгір'ю так розіслалось і таке в дереві все.

«Лежать люде, — думає, — і байдуже їм зло».

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на рові. Увійшла у ворота. Стерня вівсяна зразу на голій місцині, так жовтіє на сонці. Хрести, могили пішли в деревці невеличкому, видно — недавні. Далі вишник. Хрести такі сірі, похмурі визирають із його. Один он, чорний, лежить у траві. А он запала могила, чорніє нора в бур'яні. Уявились Оленці череп, кістки того, що колись жив, а тепер там лежить.

«І це вінець життя такий! — думає. — Ціль його... нагорода за всі турботи, страждання?!»

Трохи убік берези біліють. Хрест білий, покрашений під однією стоїть. Прийшла до його Оленка. «Андрій Біланенко» — напис на йому. Так... Чула од Сергія Оленка: умираючи, бажав Андрій, щоб його поховали під березами, де рідко могили. Бажав і напис на хресті мати рідною мовою, сказав і який. Сергій йому й вирізав. Читає Оленка: «Вийшов на вчителя і... вічного упокою місце знайшов!»

«Так от місце! — думає. — І його ж не минеш. Що ж тоді всі ці місця, які од Полієвктів, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нісенітниця — високомірство їх! Яке безглуздя запобігати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нікчемна річ воно!»

Подивилась на берези Оленка: віття так порозвішували. Подивилась униз: видно, як кучері вишневі в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на рові купчаться липи і як село поринає в садах.

«У якому гарному місці Андрій спочиває», — подумала.

За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленіє. Уявилась Оленці річка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленці русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у воді.

«От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить під водою в кришталевих покоях, а зійде місяченько, на вербах гойдаться».

Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергій і мати його груші саме в садку у себе збирали.

«Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх із грядок, — і не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку».

Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обізваться до їх? Ступила до обніжка та:

— Дядино, Сергію, ви не сердитесь на мене?

Зареготав Сергій:

— О! — каже. — Видумай ще що.

А дядина:

— Хіба ти що винна?

Почервоніла Оленка, й нічого.

Почав уже батько й про місце в Оленки питати:

— Чого це тобі од отця Полієвкта не чуть нічого й досі?

— Хай!.. — махне рукою Оленка та й піде.

Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигоні, на кладовищі, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хаті гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворі, — ходить боса біля хати й розхристана. Та день зійде, їсти і в рот іноді не візьме нічого.

А раз гірко-гірко якось до Сергія всміхнулась:

— А чого єсть люде — покінчають з життям? — питає у його.

Він:

— Хто його зна. Читав я, що через легкодухість усе: бояться життя.

Схитнула головою Оленка, помовчала, далі так схвильовано:

— А не бачить цілі, розуму в житті, страждати і боятися поквитуватися з безцільним стражданням, боятися смерті, скиглити, хапатись за поли життю, аби тільки жить, не знаючи для чого і нащо, — не легкодухість хіба?

Зробилась бліда-бліда, з лиця спала і попід очима сині смуги лягли.

А батько жде: ось-ось вийде од Полієвкта місце Оленці. Заробив грошенят трохи під хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:

— На, — каже, — ший, щоб було в чім їхать на місце. — А Оленка сама собі пошить плаття уміла вже.

Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

Прийшов час і суда за город. Тільки не так вийшло це діло, як малося буть. Остапчук гадав, звісно, що Василя, «мужика необразованого», легко обійти на суді буде можна і тим більше, що за «чорта рудого» судили його, і він мовчав. А мовчав він тоді, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному суді — був свідком за когось — як обороняються люде, так і собі тут почав. Почав зразу з того, що став требувать, щоб Остапчук не брав участі в розборі діла цього, бо як з ним, Василем, сам діло мав по суду. (А за «чорта рудого» цей же і суд дав йому щось більше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а він добився-таки, що Остапчук з-за столу вийшов.

А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так і зробив. Бо Василь і сам трохи зачув Остапчука з тої кімнати, де закусювали саме вони.