Архип Тесленко

Страчене життя

Півдня. Прихожа Полієвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавці в прихожій: Грищенко у тужурці, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузці, — видно, теж до отця Полієвкта прийшли. Сіла Оленка й собі. У сусідній кімнаті чуть Полієвктів голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика річ. І ми, служителі його, у проповідях наших повинні дбать про неї.

«Милий отець Полієвкт, — думає Оленка, — про яке святе діло він дбає!»

А серце тільки тьох-тьох у неї: що то він про місце їй скаже.

Ось іде через прихожу у кімнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложіть отцю Полієвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажіть. — Пішла баба у двері, зачинилась, докладує.

— Так і Панасенкова тут? — чуть отця Полієвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школі не було кращої за неї. Дякували мені, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всміхається.

«Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якій же второкласній ти помістиш мене? У дівчачій, звісно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськості, правди; буду їм книги гарні читать. Підійду до сії, до тії, всміхнуся до неї, візьму за щічку її... Боже! Як я їх буду кохать!» — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожій, так їй гарно зробилось.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полієвкта, молодий, високий, надів бриль, пішов собі. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:

— Ідіть хто... — каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полієвкта. Двері зістались одхилені, Оленка стоїть біля комина і їй видно: отець Полієвкт сидить за столом у рясі шовковій, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях і так облесливо підійшов до його.

«Яке ж низькопоклонство!» — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобіє! — почав Грищенко до отця Полієвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможіть мені перевестись у второкласну куди!.. Прошеніє ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, підніс її отцю Полієвкту, стоїть, знітивсь перед ним, голову набік.

«Як же і принизився!» — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошеніє отець Полієвкт, далі:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стіл його.

Поцілував Грищенко ще раз отця Полієвкта в руку, вийшов, всміхається. Дивиться Оленка на його.

«Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч і начальство ж отець Полієвкт, а він же чоловік, як і ти. І невже простіш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч і благословення, та без корчіння такого. Або... або й зовсім нащо здалося воно?.. Тепер же не школярі ми вже!»

Дійшла й до Оленки черга. Увіходить і справді не бере благословення. Сказала «здрастуйте» та й стоїть, усміхається. Полієвкт зворухнув рукою, повів по столу, та й нічого. Далі схитнув головою та:

— Розумна стала дуже, — про себе ніби, хоча почула і Оленка це, почервоніла, мовчить.

Він:

— Що вгодно? — так сухо до неї.

Оленка:

— Ви обіщали місце мені, так... чи не чуть ще?

Насупив брови отець Полієвкт:

— Не чуть.

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю... Можна проситься інше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке підступило під горло Оленці. Похнюпилась, пішла од його. На пішоході дожидав її Грищенко, щоб разом додому йти. Веселий такий.

— Ну, слава богу, — почав до Оленки, йдучи, — прийняв прошеніє і «гаразд» сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласній вчителювати краще. Мій знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогодні його, такий у ґудзиках! Форма нічого в городському. І в второкласній нічого: канти червоні, кокарда.

«І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тільки балачки, а на ділі... хоч він і нікчемний, пустий, тільки ворон збивать з тупіль, а... аби цуцик!.. Де ж обіцянка хоч?»

Толока. Будяки проти сонця так червоніють. Роззирає Грищенко сюди-туди, всміхається. Оленка нічого, повісила голову йде.

«Так он воно що! — про Полієвкта думає. — Ось яка любов до ближнього!.. «Дбать у проповідях».., а в житті... слова одні... Значить, єсть любов тільки до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! І ви ще служителями Христовими себе вважаєте!»

Пригадалася Оленці тут притча про виноградарів, у якій хазяїн один послав слуг до виноградарів забрать ягоди, а виноградарі взяли й тих слуг повбивали.

«Убивці! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте».

Пригадалося їй і те, що нагорода у неї — євангелія позолочена.

«Нащо ви хоч золотите її!» — подумала.

Другого дня і ранок ще, а в хаті гризня.

Мати на батька:

— Ноги муляють черевики позалатувані, нових треба!

А батько:

— Нащо керсет у глину вробила? Глядіть треба, коли брать нігде нічого.

Вона знов про город йому.

«Чого ж тепер сподіваться мені? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклі серед гризні, вбожества?»

Вийшла з хати, стала на порозі.

«Та що ж робить-таки?» — думає.

Пішла в садочок, сіла на лавці, підоперлась рукою.

«Хіба знов до Полієвкта піти? — думає. — Так... стоїть пак іти до такого!? Проситься в іншу єпархію?... Хоча... не такі пак і там Полієвкти! Хіба... в земську школу вдариться?»

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земстві єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострічала, їдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панів, про яких десь у книзі читала, згадала. Були освічені, багаті були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

«А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багаті, освічені, не попівської, звісно, освіти. А не краще пак чоловік освіченіший? і люде з знакомствами, звісно. А жить так бажається... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це мені, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тільки самій ніяково мов. Чи не пішов би й Сергій за товариша?»

Прокралась до Сергія Оленка.

Згодився Сергій піти, тим більше що Кочурин студент ще був і знакомий йому. Ішов колись у Книшівку Сергій та од тічки собак оборонив його в полі, як він саме гуляв. З того часу здоровкаються.

Порішили в неділю сходить до Кочури.