Гармонія

Григорій Косинка

Отак день у день сперечаються, і ніхто з них не знає, що вона — Гандзючиха — троє ряден уже на хліб заміняла!

А це тільки вчора нового діждали: дві копи жита збили хлопці. Є в неї тепер новий хліб! Зародило цього літа жито так, що давно вже не пам’ятає вона такого урожаю! Прикро трохи Гандзючисі, що не буде в неї ніякого приварку на зиму — не сіяла вона ані проса, ані гречки, ніде було й клаптя забризкати... А в людей такі проса, аж хвилі ходять: квітчасті та волотисті.

Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі і все човпла коло однієї думки: хліб.

Може-таки хлопці її — Василь з Гришкою — замолотять восени хоч пуд який проса на кашу? Однаково хліб: чи просо, чи гречка, аби було чим борщ заїсти. А чого б хлопцям і не замолотити? Обидва замашні, спритні; свого, бач, жита аж півтори копи за день збили!

Але в пам’яті знову сплили Гандзючисі докірливі Василеві слова:

«Краще, мамо, в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти...»

Запитала вголос, чітко слова проказуючи:

— А що ж ми, сину, їсти будемо?..

Вона підвелася з лави, хвилину стовбичила над посудом, — все ще шепотіли їй вуста, ніби вговоряла сина, — а далі втерла рукавом скупу сльозину й мовчки, вряди-годи схлипуючи, шарувала віхтем чорне горня.

Василь Гандзюк — перший парубок у Піях — сьогодні сам здивувався з того, що йому раптом обридла й надокучила парубоцька гульня. Справді, чого йому йти туди, на ту вулицю? Хтось, може, женихається, маткобожиться коло дівчини, а йому, Гандзюкові, треба рихтувати ціпа!

Вийшов він з хати, позмагавшись з матір’ю, з таким смутком, що ніякою гульнею не розвіяти його.

«Рихтуй ціпа...»

Замислений, Гандзюк нерухомо сидів під яблунею, недалеко своєї клуні, і з тупим болем прислухався до глухого бринькання балабайки.

Десь далеко, на кутку, вирувала сільська вулиця. У вуха Гандзюкові глухо бубонів бубон — враження було таке, ніби виїздили з весільним поїздом придани; бубнові підспівувала, мов та весела приданка напідпитку, балабайка: вона тілілікала тонким голосом і, здавалося, не в силі була заглушити голосні удари бубна:

Бум-бум-бум...
Тілілі, тілілі-лі...
Вамбум-бум!..

«Гришка триндикає...» — подумав Гандзюк.

Справді, на Василевій балабайці — усі знали — грав сьогодні найменший брат його — жуплякуватий, завжди хоровитий, але веселий на вдачу хлопець. Гришка — так звали його — грав сьогодні з особливим успіхом: йому пощастило підслухати в солдатів, що стояли були у Піях, декілька нових пісень, вивчити пісні ті, ще й на голос по-солдатському пінти, щоб потім з великою насолодою, як новину, притриндикувати їх на вулиці; а слова він вимовляв, як то й годилося, і тупою старанністю:

Едет Ленин на телеге, —
Я за ним в догонку...

Гришці подобалися слова цієї пісні: зрозумілі й до прикладу припасовані, вони аж танцювали на балабайці.

— Хто він такий — Ленін? — цікавився Гришка, але ніхто з хлопців не міг до ладу пояснити.

— Чудаки: генерал, який Денікіна не послухався! — урочисто, з виглядом знайка, сказав один зарічаний парубійко. Упертий, видать, коли воює з таким бороданем, як Деніка! — додав хтось.

Гришка навіть спробував уявити собі невідомого Леніна за цією піснею: виходило так, що він їздить звичайним і селянським возом од села до села, підбиває проти Денікіна людей і, заклопотаний війною, зовсім не зважає на прохання Смолярчукового Кирила: гнати Кирилові самогонку чи ні?..

А на Смолярчукові Гришка спинився не випадково: Кирилів Карпо, казали дівчата, записався до війська — у пластуни якісь чи в плаксуни, не добрав Гришка! Чув тільки:

«І мій син із золотими плечами ходитиме!..» — сказала нібито Карпова мати.

— Хай собі пишуться... — міркує знічев’я Гришка.

Він удруге б’є пальцями по струнах, удруге вимовляє слова чужої йому пісні; вимовляє їх баском, по-парубоцькому, особливо підкреслюючи ті рядки, що стосуються самогонки:

...Разрешите нам, товарищ,
вигнать самогонку!

— Це, хлопці, наче Кирило Смолярчук біжить за возом та проситься! — вихоплюється із словом Гришка.

Але йому ніхто не відповідає; молода челядь захоплена словами дотепної пісні, пісні, що встигла прославити, як здається парубкам, піївську самогонку... Її — пісню — тільки й співати варто заради цього!

Правда, деякі парубки гоноровито спльовують на землю з таким виглядом, ніби нічого нового Гришка й не співає сьогодні, ніби вони ще кращі пісні чули й знають, — отож нема чого по-дурному вихваляти запозичену з чужого голосу пісню!

Не здивувати піївських парубків піснею. Ніколи!

— Вона під гармонію краще виходить, — говорить хтось недалеко Гришки. — Ну, скажіть, як тоді грати на балабайці, коли людині гармонії хочеться?..

— На гармонії, кажеш, краще?

Усміхаючись, Гришка повертає голову і довго шукає очима того парубка, якому так раптом заманулося гармонії, він вирішив — з усього видно — відрубати парубкові так, щоб раз і назавжди відбити в нього охоту встрявати не в своє діло:

— Гармонія! Ну й сказав, хлопці, наче в церкві не вдержався! Може, тобі ще трирядки забажалося, такої, може, як у Півненкового Данила?.. Чому б не Маруся, якби шанувалася!..

— В’їдливий...

Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.

Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.

Гришка уриває грати.

«Хай краще співають хлопці, — ображено думає він, — як маю триндикати на балабайці...»

Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві... Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії...

— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.

Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:

— A-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий... Нікого не бійся, гуляй!

— Я не боюся, — тихо одказує Гришка.

Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищиного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти... Добра в нього рука — Василь!

«Він, — снує свої мислі про брата Гришка, — обіцяв за всяку ціну купити в Півненка його трирядку... Сорок карбованців хоче за неї Півненків Данило!..»

Отоді вже ревтиме й густиме піївська вулиця од захід сонця до світанку!

Парубок з бубном вибиває чотири голосних удари, Гришка підхоплює ті удари тонким «ті-лі-лі» на балабайці, і глухим кутком знову котяться урочисті звуки бубна, ніби нарочито закликають не спати такої зоряної ночі:

Бум-бум-бум...
Тілілі, тілі-лі...
Вамбум-бум!

— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.

«Чого йому треба від мене? — дивується Гришка. — Пристав як та шевська смола!»

І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:

— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піївських звичаїв.

Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої пїївської вулиці.

По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..

— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.

Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ґанок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.

На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика... Пішли.

Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті... Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..

Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб’ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.

Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.

«Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села... Еге, ще й хліба на зиму приробиш...»

«Говорять таке, наче маленькі», — подумав тоді Гандзюк.

Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Денікіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.

А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав:

«Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях... Один тільки ґандж у тебе: комуністів боїшся».

«Чого ж це я боюся їх?» — запитав його.

Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Гандзюкове подвір’я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:

«Так ніззя разсуждать... Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить».

Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір’ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже...

Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.

«Не треба вірувати трусові, — сказав. — Чого тих злиднів боятися?»

Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті... І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.

І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.

Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:

«Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров’ю до ноги вибити, щоб хлб йому з тієї крові кращий зародив!..»

Кинув, пам’ятає, папіросу з тієї злоби, аж засичала у воді, бо саме після дощу розмова ця була.

...На селі, десь далеко, пролунав глухий постріл. І знову з тривогою відчинила сінешні двері Василева мати, знову довго стояла на ґанку і все слухала, як валували на кутку собаки.

Вона стояла тепер у чорній кохті: висока, темна тінь на білій стіні хати.

— І чого вони шастають раз у раз? — сам себе поспитав. Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! Смішно Василеві: коли б можна, то за руку водили б їх туди й назад!

І похмарнів, згадавши: «Удвох, діти, ви півтори копи за день упораєте... Еге ж, півтори копи: молоді, замашні хлопці...»