Гармонія

Григорій Косинка

Василеві з болем всотуються материні слова: «Чула, хлопці, що на степу півпуда з копи платять... І пшеницею, бо степові люди не сіють жита...»

«Умгу», — відповів був Василь за столом. І більше, пам’ятає, аж до вечора не розмовляли з приводу молотьби. Добре та гаразд знає він, до чого стосувалися ті люди степові: бояться мати мобілізації.

У рудих хмаринах виткнувся на небі кривавий серп молодика.

«Таки подивилися на нього мати — не заспали...»

Важко зітхнув і почав крутити нову цигарку.

Не піде він у молотники: хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти!

Ліг у саду на прив’ялий покіс трави.

Добре. Вони з Гришкою погодилися йти молотити... Хай уже дражнитимуть собак попід дворами, як на те пішло! Хай...

Гандзюк оскальнувся посмішкою:

«Боже мій, яка б то радість була матері! Але хіба вони — мати — уявляють собі молотників на степу? Тільки торбів через плечі не хватає тим молотникам!»

...Так, вони підуть поза селом, підуть рано, до схід сонця.

Один — ставний, кремезний, з широкими плечима і великими, схожими на червоні буряки, руками; сорочка на ньому товста, з гарно вишитою маніжкою, на голові сірий картуз, а в руках замашний ціп. Таким уявляє себе і таким справді є Василь; поруч нього — худий, схожий на тхора, жуплякуватий Гришка; обидва вони в пилюзі, зморені й здорожені, а стоять — в уяві Василевій — коло воріт якогось дукаря-степовика: роботи питають.

Василь навіть картуза зняв, щоб ласкавіше поздоровкатися та не таким уже гайдамакою в очі степовикові впасти; от він усміхнувся — сором’язливо, покірно, як доброї матері дитина!..

Ще й Гришку смикнув за рукав, щоб він трохи підбадьорився.

— Держися героєм! — сказав, зберігаючи усмішку.

Гришка, знає Василь, завередує, окриситься. Мале — дурне, не розуміє того, що, може ж, десь і господиня з-за хліва на хлопців дивиться, отож треба їй хоч усмішкою ласкавою догодити, а по-друге — не такими уже й захарчованими видатися!

А груди свої, розхристані на один тільки ґудзик, хлопці виставили так, ніби вони збираються продати їх: «Отакі ми, дядьку!.. Дивіться з усіх боків...»

— Звідки? — бовкає знічев’я дядько.

— Піївські, — статечно одказує йому Василь.

— Так... Це коло Дніпра там десь?

— Коло Дніпра... Водяні, можна сказать, люди, — пробує жартувати Василь, захоплений із своєї вигадки; але його стримує, як то завжди буває у таких випадках, сувора, трохи навіть глузлива дядькова усмішка.

— Водяні?..

Гришка, здається Василеві, навіть ціпилно до ноги приставив — солдатом стоїть перед степовиком; балакучий, він от-от вихопиться й собі із словом доречним, але стримується чомусь, вичікує, хоч по очах видно, що хоче встряти в розмову, а тільки не насмілюється.

А Василь, як старший брат, умовляється за роботу статечно, слова материного пильнує:

— За копу — півпуда пшениці... Егеж, молотники з нас молоді, замашні... До зернини виб’ємо!

— Так, так... — одказує знехотя дядько.

Він примушує своїми «так, так» чекати на відповідь хвилин зо три; але хлопцям — не первина, вони вже не одного такого відвідали, отож чекають терпляче, переступаючи з піску на шпориш, чекають, не спускаючи очей, щоб не образився, бува, хазяїн з такої неповаги до нього.

— Так...

І невідомий Василеві степовик, не відповідаючи, придивляється чомусь до Грищиного обличчя — худого, схожого на тхорине.

— І який з нього молодик?.. — висловлює Василь дядьків сумнів.

Степовик скінчив нібито свої оглядини, бо Василь уже ловить знайомі йому слова:

— З миски, мабуть, добрі молотники? Ну, а так, як до діла, то з вашим молотінням будемо без насіння?!

Василь, звичайно, кидається від такої образи, хоч добре знає, що ніяким обуренням і лайкою діла тут не звариш; перед ним широкий, у три пілки, сказати б, чоловік; воло тому чоловікові звисає, як у добре відгодованого кабана, спокійний він і певний за свій спокій... Не годиться вишкваркою плигати й сичати перед таким чоловіком.

— Ви ж не бачили, дядьку, нашої роботи, — похмуро говорить Василь.

Йому аж у грудях клекотить сказати, що забилися вони сюди — на степ — не милостині просити, не клинки під вікнами «на погоріле», як дехто робить, збирати, а прийшли з братом молотити... Хай не лякає степовика Гришка своїм захарчованим обличчям — він жилавий, міцний хлопець!

І стогів його, хай не дивиться з такою підозрою, вони теж не заберуть: їм небагато треба — пуд-два з тих стогів заробити!

Обводить Василь очима широкий степ: стерня на степу, як вічка безмежного невода... Нема кінця, краю нема тим вічкам з вузликами срібно-золотими!

«Які багаті землі в людей!..» — хочеться сказати йому.

...Не скінчив, виходить, степовик своїх оглядин; Гришку залишив, як жука при дорозі, не вартого уваги, а зате пильно дивиться на Василя. Дивиться йому в очі, сповнені жалю від образи; сковзається усмішка на обличчі дукареві — він з великим задоволенням зупинив свій зір на Василевих руках, схожих на червоні буряки, дивиться на його товсті, засмаглі губи, на босі, порепані від сонця, ноги...

«Тільки в зуби ще не подивився, — міркує Гандзюк. — Наче коня на ярмарку купує!»

А після таких пильних оглядин степовик пропонує хлопцям як ласку... сім фунтів з копи. Ну, а коли добре робитимуть, можна буде й десять фунтів дати, йому не шкода за добру роботу!

Тільки не пшеницею, а житом: не зародила, мовляв, пшениця!

Степовик, що за нього так гарячково марить Василь, несподівано стає балакучіший. Адже перед ним — два убогих молотники з далеких Піїв; обидва здорожені, голодні, вони підуть робити за яку завгодно ціну, за шматок хліба дякуватимуть... І хто їм дурний сказав, що півпуда з копи платять? Він, степовик, знає: піївські люди не їдять пшеничного, більше на житньому перебиваються, — правду він каже?

Він добре знає, як живуть ті водяні, мовляв, люди! Ну, а харчі в нього добрі, одпасуться трохи хлопці; але ближче до діла: усім воно тепер не мед п’ється... Революції, бач, роблять.

Так-от: йому треба, хай знають хлопці, збити на кулі сорок кіп пшениці, він помолотив би й машиною — діло невелике, але йому до зарізу треба кулів: клуні й нові хати синам укривати.

— Сім фунтів з копи?.. — не стримуючись, голосно, з обуренням запитує Гандзюк. — А краще хай погорять тобі стоги твої, як за сім фунтів копу молотити!

Василь підводиться з покоса, думає: «Ну, вилитий тобі Кирило Смолярчук! Наче одна мати породила їх...»

...Ні, не піде він у молотники. Краще вже золото японцям копати, як з ціпами дражнити собак попід дворами!

Хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти...

Не хоче він, Гандзюк, раз у раз слухати, як будуть у кожному селі хитати головами, коли зустрічатимуть двох молотників:

— Бідні хлопці, як важко їм ті пуди заробляти...

Аж очі розгорілися Василеві. Доки лежав горілиць на покосі, заплющивши їх, доти не бачив, здається, неба... Ходив з Гришкою курними степовими дорогами.

І ніч підкралася до нього так тихо, що не спам’ятався: стояла над Піями, як німа. Замислений, мрійно дивився у безкраю, чорну далечінь, хитав головою. Він, як і мати, любить зоряне небо.

Чумацьким Шляхом, як рікою, у безвість ринуть зорі... Золотим пилом курить безконечний шлях! А тиша навкруги така ж німа, як і ніч над Піями.

Тільки смутними голосами — надокучили вже ці пісні Василеві — виводять дівчата щовечора однієї:

Ой до того проса та проса
Доріженька проста та проста...

«Маляренкова тягне... — подумав. — Сама мала, мов та рукавиця, а така голосиста!»

Мимоволі слухав пісні. Бубон давно вже затих чи рушили хлопці на інший куток — невідомо, бо в унісон пісні вряди-годи бриніла тільки балабайка; вона бриніла на одній струні — бринь-бринь, ніби боялася порушити лад у ясних дівочих голосах, а тільки разом з ним намагалася вивести й пустити у чарну ніч слова ті смутні, що дрібними сльозами з любові сходять...

«От якби під гармонію заспівати її, — спливло Гандзюкові, — птиця б і та слухала!»

Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.

«То нічого, що вона стара, — заспокоював себе, — голосники в неї — справні... Кращі, може, як у новій!»

На одну мить ревнули горласто баси, — розступилися збрижені міхи на гармонії, — і ніжно, серце краючи, заспівали під’южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!

Тоді в’їдливо засміявся, сам себе картав. Друга тобі, Василю, золота гора з чехами та японцями! Дома — на два місяці хліба стане, а йому — гармонію подавай! Ти ба, Смолярчук який з катеринками знайшовся!..

У нього глибоко-глибоко, підсвідомо якось, закралась була заздрість до Смолярчука — ні до кого іншого, а тільки до Смолярчука: він сто гармоній купив би, якби тільки схотів! На все село десяток таких, як він. Йому з одного млина пливе стільки добра, що хватило б увесь Гандзюченків куток прохарчувати!

І ця заздрість до Смолярчукового добра зростала. Скрививсь і висміював сам себе далі. Гармонія!.. У Смолярчука — просяні жнива: п’ятнадцять кіп накосив уже, а ще кіп на двадцять жати стоїть, чого ж йому не грати?.. Гратиме! А ти будеш йому коло ціпа пригравати! Мине два місяці — хліба й пилини нема, — тоді скинеш шапку, брешеш, скинеш! І покірно, ковтаючи слину, скажеш:

«Піду до вас, дядьку, за ледабриню — дурно робить».

Тіло Гандзюкові затрепетало, зубами скригнув.

— Бреше, не діжде він, щоб я йому молотив! То тільки батько покійні, пам’ятаю, од зорі до зорі ціпом було гатять у багачів.

«Найкращі кулі — з-під Гандзюкового ціпа», — казали.

— Не діждуть вони! — уперто, ніби нахваляючись на когось, повторив Гандзюк.

Перед ним замайоріли, як недавно ще стерня на степу з вічками із безмежного невода, Смолярчукові копи; з високими острішкуватими шапками, вони гордовито бовваніли довгою стайкою на просищі, під горою.

Ясно бачив: п’ятнадцять кіп. Він, Гандзюк, ще й пощитав сьогодні, коли йшов повз його поле. «Своїх нема, — подумав тоді, — то хоч на чужі позавидуй!»

І сміявся, пам’ятає, з пастухів, які гамселили ціпками сухий бур’ян і серйозно, задерикувато приказували якоїсь кумедної пісеньки:

Наплюю я багачу:
Свою копу молочу!

«...Гоней четверо, а може, п’ятеро до кіп тих», — настирливо снувалася думка. І не спам’ятався, звідки і коли підкралися до нього такі дивні, як на його вдачу, мислі:

«На селі — розгардіяш... Денікінці мобілізують підводи, мобілізують людей, у копах нахваляються забрати хліб, щоб повернути панові збитки за воловню... І нікому не буде діла до Смолярчукової копи! Перестояла, скажуть, копа...»

Серце стріпнулося Гандзюкові. Треба тільки чіпко взяти й до толку привести її! А він, Василь, спокійно рушить тоді на заробітки: у матері буде приварок аж на цілу зиму.

Згадавши про матір, Гандзюк похмарнів: покора й смуток в очах у матері.

Усміхнувся: «Вони, мати, жахнулись би такої думки!..»

...Нуда, Смолярчукову копу проса вони переносять удвох з Гришкою цієї таки ночі. Ряднами, по три-чотири снопи; до снідання упорають, а там — шукай вітра в полі!

Гандзюкові обважніла голова; тіло вдруге взялося трепетом; чи то від землі потягло холодом, чи так дрож пішов по тілу. Стояв під яблунею, як сліпий...

Тільки ясно бачив, здавалося, Смолярчукове поле під горою й довгу стайку кіп.

«...Навпростець, левадами, це зовсім близько. Хіба гріх у такого вкрасти? — знову підкралася думка. — Йому ж з горла пре...»

Сам себе намагався переконати: «Та хто говорить, що гріх? А то хіба не гріх, коли вони на одному борщі сидять, га? — з обуренням запитав. — А просо в нього, як оливо; зернисте та волотисте — з копи п’ятнадцять пудів буде...»