Гармонія

Григорій Косинка

— Обидва, можна сказать, налицьо! — з радістю й піднесенням вигукнув Карпо Смолярчук.

Але його несподівано осік поручик:

— Кто здесь старший? — запитав. — Откуда у тебя большевистское панибратство? Казаковать у повстанців заразились, сволочи?!

Зашаткував словами Смолярчук, виправдувався:

— Я к слову, примєрно... Привели, значить, хторого...

Гришка дивиться на брата, як дивляться на мертвого, шо його безмірно любили були за життя. Він боїться, що от-от упаде коло табуретки на коліна, як коло труни, і заридає... Тіло на Василеві — він сидить голий до пояса — взялося кривавим холодцем.

— Итак, Гандзюк, — тихо, ледве чути Василеві, говоритц штабс-капітан. — Мы уже установили один факт: просо у Смолярчука взял ты? Прекрасно.

Він посміхнувся до поручика гвардії, говорив далі:

— Нас интересует другой факт — художественная, так сказать, сторона этой кражи: для какой цели ты уворовал?

Зовсім не чути Василевого голосу, він харчить одно тільки слово:

— Їсти-и...

— «Їсти?» — здивовано перепитує Мічугін. — Умно придумал! А может, тебя, голубчик, красные научили? Признавайся, не стесняйся!

— Я сам крав...

— Григорий Гандзюк! — гукає Мічугін і підходить близенько до Гришки. — Для какой цели уворовал Василий просо? Признавайся!

І він високо підняв у руці дротянку, але не вдарив, а чекав на відповідь.

Гришка, переступаючи з ноги на ногу, дивиться у вічі братові, схлипує і, захлинаючись сльозами, каже:

— На гармонію... А пудів два, думали, на кашу буде.

Гармоніст сміється з Гришиної відповіді; він перестав уже грати і, зацікавлений, пильно стежить за канвою штабс-капітапоних запитань.

— Гандзюку — музыки, песен и женщин? — вигукує скаженілим голосом Мічугін. — А потом — каши...

Гармоніст, наче хто його підстьобнув, горластими басами розправив збрижені міхи:

На машине гудок медный,
А мой милий худой, бледный, —

І дротянка вдруге затанцювала на Василевій спині.

Роз’ятрені рани запекли й защеміли з нелюдським болем; Гандзюк не витримав його і закричав на всю канцелярію з такою страшною силою, що Гришка упав від того крику додолу.

— Убийте! Застрельте! Застрельте мене, — звертався він до поручика гвардії, що здавався йому найстаршим у своїх великих, золотом шитих, погонах з орлами.

Гармонія захлинулась і стихла: гармоніст з далекої Мурманської залізниці ніколи ще не чув такого страшного крику людини.

Гришка плазував навколішки перед штабс-капітаном — гарячі й рясні сльози летіли йому з очей на блискучі офіцерські чоботи, а він усе ридав і благав:

— Не вбивайте його! Мене краще розстріляйте... Або хай вони шаблею зарубають... — і показав на стіл своїм маленьким, дитячим кулачком.

Поручик гвардії з огидою сплюнув на підлогу і сховав свою блискучу шаблю у піхви.

— ...То я... я просив його за гармонію, — не вгамовувався Гришка.

— Гармонь, Мичугин, виновата! — промовив поручик і встав, позіхаючи, з-за столу. — Скоти. Довольно, оставь!

Штабс-капітан Мічугін підняв з підлоги клапоть Василевої сорочки і стер кров з нагайки аж до вплетеної на кінці кулі...

— Духленков, жида-а давай сюда!

— Арончика! — додав поручик.

Унтер-офіцери прокашлялися, голосно загомоніли; вони товстими пальцями доставали дорогі папіроси з білої коробки, яку тримав у руці Карпо Смолярчук і щедро частував з неї усіх.

Ранок зустріли Гандзюки ше в мурованій школі.

З вікна видно було Гришці, як метушився базар і тікали кінні селяни: денікінці мобілізували коні. Коло волості, як і вчора, стояли довгі валки підвід, навантажених військовим майном і солдатами.

Гришка сп’явся на широку лутку вікна і довго дививсь на метушливий базар: перед вікнами школи стояли гончарі з посудом. Жінки й молодиці, торгуючи той посуд, тихо дзвонили глечиками, мисками й макітрами.

Василь сидів на підлозі, схиливши до стіни голову: куняв. Вони цілу ніч не спали...

П’ять чоловік, розповідали червоноармійці, не повернулися з допиту. їх розстріляли десь під кручами, за церквою; а сухорлявого єврея нібито зарубав шаблею сам штабс-капітан Мічугін... Отака страшна була ніч!

Аж стіни побризкані й покроплені кров’ю у канцелярії.

Нікого з піївчан не бачить Гришка коло гончарів — усе чужі, з далеких сіл люди...

Одломив собі шматок паляниці і жував його знічев’я.

«Може, Василеві дати?»

Повз блискучі, полив’яні горшки й миски майнула знайома Гришці постать: Галька.

У довгій, ніби вона прилипла на стегнах, спідниці, у рябенькій, зеленими горошинами засіяній кохті і в шапочці — бриль, сказати, так ні, бо крис немає...

«Куди це вона так вирядилася? — дивується Гришка. — Невже до них, що раз у раз сварилися були, прийшла?»

Він зрадів: дивиться Галька на вікна, а в руках у неї — біла косиночка: передачу принесла.

Гришка підбіг до Василя й тихо, винувато торкнув його за руку:

— Галька наша до волості пішла...

— Га?

Василь злякано кинувся: він знемігся й заснув.

— Галька, кажу, пішла до волості, — вдруге сказав Гришка.

І страшне, аж чорне якесь од синяків обличчя раптом просвітліло. Очі засвітилися Василеві тихою, невисловленою радістю; він метко підвівся на ноги, простер спухлі очі, кинувшися до вікна.

Нема вже під вікнами Гальки: вона стоїть, бачить Василь, коло ганку, з поручиком чорнявим говорить.

Схилила, видно хлопцям, голову Галька, зашарілася, як півонія та... Офіцер хитає головою, ніби журить і докоряє Гальці; ось він витяг срібного портсигара, стукає довгим мундштуком папіроси і сміється до дівчини ласкаво-ласкаво... Поручикові гвардії сподобалася ця покоївка панська!

Пильно-пильно дивиться він у Гальчині великі сині очі... Кинув цигарку на землю, не докуривши: пішли обоє на ганок, до волості.

На порозі, видно було Гришці, на Гальчине плече лягла юнка, маленька рука, зодягнена в білу рукавичку... Сестра оглянулася, повела плечем ще й начосами над лобом тріпнула!

Василь стояв коло вікна із заплющеними очима; йому здавалося, ніби очі всіх людей, шо товпляться на базарі, звернені до ганку, куди пішла їхня Галька!

Нічого не сказав Гришці, а мовчки сів на своє старе місце і, охопивши голову руками, горів: і на обличчі, і так — у мислях.

На підлозі жахались зо сну помордовані й побиті за ніч полонені: усе просилися, шоб їх не били більше... А деяким, мабуть, снилися бої: «Братцы, в тылу кавалерия!..» — так говорив орловчанин, шо лежав був поруч Василя.

«...Правду казав йому сухорлявий, — верзлося Василеві, — тільки ні до чого вона тепер...»

Пекучий жаль був за Гришку: чи витримає він тюрму? Та й невідомо ще було, куди, до якої тюрми поженуть їх? Червоноармійці казали Гандзюкові, що більшовики знову захоплять Пії... Десь коло залізниці стоїть нібито ціла армія. Згадав Смолярчука і важко, схлипнувши, зітхнув.

На порозі, як мара якась, стояв гармоніст у ластовинні; його обличчя — над усі інші — запам’ятав собі сю ніч Василь!

— Ну, орлы мокрые, летите! — звернувся він до здивованого Гандзюка. — Чего смотришь? Катитесь оба, пока Мичугин не пришел! Кашевары!..

Він вивів за двері обох Гандзюків; хлопці самі собі не вірили, що з ними діється, бо тільки на вулиці, коло полив’яного посуду, підморгнув їм гармоніст і на мигах пальцями показав... Сміявся, приказуючи:

— ...Не забудьте сестренке поблагодарить!...

На базарі Василь одразу повернув у глуху вулицю. Гришка хотів був затриматися, — просто побродити по базару, — чого їм тепер поспішати додому?

Правда, у Василя обличчя синьо-сизе якесь і спухле, а сам він згорбився, змарнів і постарішав; але все те, мислить Гришка, минулося, вони — на волі. Справді, чого їм, на злість Смолярчукові, не пройтися поміж рядами? Зустрінуть когось з піївчан, погомонять.

— Треба Гальку підождати... От молодець вона, правда? — говорить Гришка до брата. — Що то значить городська, га? Поговорила з тим чортом у золотих наритниках, а ми вже й дома!

Василеві болісно скривилося обличчя, аж руку на лоба поклав; не дивився Гришці в очі, а суворо, різко так, наче на Смолярчуковому просищі:

— Не туркоти, ради Бога! Бистріше іди...

І бігли обидва закуреною піївською дорогою. Тільки за селом коло пізніх гречок, наче коло отари овець, зупинилися. Недалеко, на горбах, важко махали крилами вітряки.

— Так... Перекажи матері, щоб не сердилася на мене, чуєш?..

Аж вітряки підросли у здивованих Грищиних очах. Чого це Василь переказує?..

Хлопець не встиг промовити й слова, бо з-за рогу базарної площі, наче весільний поїзд — з музиками і піснями, — виїхала довга валка мобілізованих підвід: на возах, мов ті німці недавно, з гвинтівками дулом угору, їхали солдати.

Валка возів повернула повз курні Пії — простяглася на битий степовий шлях, на Чумацьку дорогу — до залізниці.

На передньому возі, видно було хлопцям, сидів гармоніст у ластовинні.

У дзвінкому й чистому повітрі, під високою банею синього неба, голосною луною котилися його слова:

Прощайте, елочки-сосоночки.
Прощай, веселий наш уезд...

— ...I Гальку... Я, скажи їй, до смерті не забуду того, як вона виручала нас... Так і скажи.

— А ти ж куди? — глухо поспитав Гришка.

Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом!

— Я? У військо. До більшовиків... — тихо сказав Василь і вирівнявся: — Або все, або нічого! Ну, прощай! Держися молодцем!

І він підбігом рушив у протилежний бік до Чумацької дороги, просто пішов на блискучі рейки далекої залізниці.

Над степом — синій і ласкавий день.

Гришка довго дивився на високу Василеву постать, схожу між рудими гречками на чабана; засмучений і безпорадний, він сам поривався йти за ним, а коли побачив, як гречки заткали удалині брата, тоді тихо повернувся назад — на дорогу. Виліз на кам’яну бабу край дороги — все намагався хоч голову побачити Василеву.

«Хоч би було нагадати йому, — подумав Гришка, — про гармонію... Може, трапиться йому де у війську, то хай привіз би...»

Він одкусив собі чорний краєчок нігтя на великому пальці, засовався на гарячому піску, вітрами навіяному на кам’яну бабу, і, пхикнувши у маленькі кулачки, по-дитячому розплакався.