Гармонія

Григорій Косинка

— Добре, хай буде по-твоєму: плєнниє! Ти, мабуть, здорово перелякався вже? Так-от...

— Заткнись хоч тут, заразо ти вошива! — вигукнув з підлоги хрипкий голос, що так турбувався був з’ясувати собі, хто він: мобілізований чи просто солдат?..

— Чого ж ти лаєшся? — не втерпів і загрозливо запитав його Гандзюк. — Я твоє просо взяв, га? Твоє, питаю?..

І він усім корпусом свого міцного й дужого тіла перехилився до людини з хриплим голосом, з великим напруженням чекав на образливу відповідь. Хай тільки спробує вилаяти, подумав, він ще зуміє почастувати його!..

Чорнявий із заздрістю подивився на міцну будову Гандзюкового тіла: він любив міцних і дужих людей.

А проти людини з хрипким голосом виступили з обуренням і лайкою декілька червоноармійців: він замовк у своєму кутку, наче хто рота замкмув йому.

Василь повернувся обличчям до чорнявого, ловив уривки із загальної розмови:

— Я, братцы, правду-матку скажу: не осуждаю Василя! — говорив якийсь низенький, добродушний орловчанин. — Ей-богу, правду: мне кулацкого добра не жаль!..

Він устиг уже випросити у Василя шматок паляниці, закурив у нього ж таки добру порцію міцної махорки і, готуючись до тюрми, вважав чомусь, що іменно він, а не хто інший з присутніх, боронить Гандзюка.

— Не в цьому річ, — заперечував орловчанинові чорнявий, — а хіба усі ми — за куркульське чи буржуйське добро? Ніколи! І нічого смішного, товариші, нема в тому, що він узяв, наприклад, копу проса... Адже ми, червоноармійиі, хочемо забрати в буржуїв усе. Так?

Але чорнявого несподівано перебив реплікою один з полонених:

— Виходить, ми теж — злодії? — похмуро запитав він.

Чорнявий дзигою крутнувся в колі, заперечуючи:

— Ти не так зрозумів мене! Ясно, для буржуїв ми — злодії! Але ми забираємо в них те, шо вони пограбували в нас, зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх усе забрати, — правду я кажу?..

І всі погодилися, шо саме тут криється Гандзюкова помилка; навіть сам Василь, не розуміючи гаразд, як то можна все забрати, поділяв думку чорнявого. Розмова з полоненими нагадувала йому суд, і він уявляв собі, коли б його боронив чорнявий, то все було б якнайкраще.

Чорнявий повернувся до Василя і гаряче, з докором говорив йому:

— Ти тільки вислухай мене, я хочу, щоб ти зрозумів, де правда...

— Говори! — ніяково усміхнувся Гандзюк.

— ...Так-от: я служив на млині Бродського — це в мільйон раз більший буржуй за твого просяного, — а я не крав! Дурний? Ні. Повір мені, я краше за тебе знаю, як усі вони п’ють нашу кров, як висмоктують з нас мозок і силу! Буржуї скрізь однакові...

— Ну-ну, катай, Ароне, Бродського! — підбадьорив чорнявого орловчанин: він ще в полку любив слухати запальні промови цього високого на зріст і сухорлявого червоноармійця.

— ...Але коли б я украв у Бродського, — продовжував чорнявий, — куль муки, то хіба він збіднів би від цього? Ніколи! А мені — тюрма, мені — смерть. Однаково болить, чи б’ють тебе за куль муки, чи б’ють за копу проса! Ні, у буржуїв треба забрати все або нічого!

— Хіба жид у жида крастиме? — знову озвався хрипкий голос.

В Арона, пам’ятає Гандзюк, затрусились з обурення руки; він спав з голосу і, важко ковтаючи повітря, говорив тихо-тихо:

— Чи краде, питаєш, жид у жида? А хіба Бродський, Терещенко, Скоропадський і сотні, тисячі таких, як вони, не однаково крали і крадуть у нас? Не однаково, питаю?.. Тобі, бачу, просто запахла жидівська кров... Не турбуйся, ти ще, може, встигнеш наздогнати інших!.. Бродського не вкусиш — він далеко і дуже багатий, ну, а кусати такого, як сам, — невелика честь!..

Крива усмішка застигла на блідому обличчі чорнявого. Він мовчки сів на лутку вікна.

До нього, бачив Гандзюк, підходили червоноармійці... Усі, здавалося, забули за Гандзюкову крадіжку, ніхто вже й словом не згадував про неї, бо всі гаряче доводили Аронові, що паршиву овечку можна зустріти скрізь...

Хіба вони не разом з ним зустріли грудьми кінноту генерала Шкури, хіба не їхній полк на третину загинув у бою?.. І хіба не вони — смертю кращих своїх товаришів — затримали прорив фронту?.. Умовляли: не треба сваритися, бо невідомо ше, яка доля чекає на них...

— Мені, товариші, легко вгадати свою долю: я — жид, — була коротка відповідь. І ще дякував гаряче й щиро, що заступилися...

Тепер цей чоловік, що так вразин був Гандзюка своїми думками, знову стояв перед ним: блідо-жовте якесь обличчя і кумедно підголена густа борідка — клиночком, наче в цапа.

— Ти з бідняків, правда? — поспитав він.

Диваком видався Василеві, коли зробив таке запитання. Але він все-таки відповів, ніяково й сором’язливо:

— Ну, а ти як думаєш? З голих як бубон! — І засміявся. «До чого це він?»

— Я так поспитав, — виправдувався єврей, — бо жив колись у містечку і добре знаю, що з добра не підеш з рядном снопи красти! Ти не ображайся на мене... Я тільки хочу, щоб ти — а ти ше молодий і житимеш — побачив, де лежить правда.. Повір мені, це не так легко, як іноді здається...

— Гандзюк! — гукнули за дверима Василеве прізвище.

— Гандзюк, кашеварный герой! — повторив хтось, одмикаючи двері.

І Василь, стрепенувшись усім тілом, рушив до дверей. Усі заарештовані підвелися на ноги, по-військовому вирівнялись і так стояли у німій тиші.

Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі...

Гришку допитували першого.

Край столу сидів штабс-капітан Мічугін; поруч нього — похмурий поручик гвардійського папку з великими, золотом шитими, орлами на плечах.

Поручик урочисто, наче якісь військові регалії, витяг з піхов блискучу шаблю й поклав її на столі.

З такої церемонії усміхнулись бувалі й досвідчені унтер-офіцери; вони сиділи на лавах, у глибині кімнати, готові кожну мить до послуг; між ними — на самому краєчку лави — Карпо Смолярчук. Унтер-офіцерів було небагато: чотири-п’ять чоловіка.

Коли один з-поміж них — дужий тілом і лютий з обличчя — привів Гришку за вухо аж до столу, то всі присутні не втрималися, щоб не розсміятися...

Тільки суворий погляд штабс-капітана Мічугіна стримав цей сміх.

— Ну-с, товариш вор: бистро, ясно и только правду! — звернувся штабс-капітан до Гришки. — Рассказывай, как на исповеди, что и как!..

— Я зараз... Усе як було... — захлинаючись, говорив Гришка.

Він не зводив очей з блискучого леза шаблі і молов з переляку усе, що тільки попадало з пережитого на язик... Так, вони хотіли придбати удвох з братом гармонію...

— Играть хотели? — перебив його запитанням штабс-капітан.

...Нуда, таку ж, що грає! Грошей нема, бідні вони, а в Смолярчука, казав йому Василь, з горла пре... І тоді вкрали копу проса — от і все. Тільки не бийте його, він сказав усю правду, нічого не втаїв!

Карпо Смолярчук на носках підвівся з лави, поправив собі коміра на горлянці і знову сів.

Мічугін усміхнувся до гвардійського офіцера, що все бавився блискучим лезом шаблі: краяв на маленькі клаптики білий аркуш паперу. Поручик гвардії байдуже слухав Гришине варнякання і навіть дивувався трохи, яка ото охота Мічугіну випитувати та деталізувати найдрібніші, здавалося, речі? Мову цього хлопця, коли сказати правду, він теж розумів дуже зле: «Какие дикари живут в России...» — подумав поручик.

Але його мислі урвав несподівано Мічугін.

— Нет, интересно, — сказав він, — ты послушай только: ведь даже из таких рождается большевизм! Я говорю совершенно серьезно. Гармонию, видите ли, нужно покупать не трудом, а воровством. Смолярчук в понятии этого гадениша — буржуй!.. Кровь его, как говорят комиссары, пьет! Знакомые песни: Смолярчуку — с горла прет... Слова-то какие, а? Ну, а помещик, конечно, чудо-юдо! Это — зависть и жадность раба. Если хочешь, это та же концепция мислей, что и в нашей иногородней сволочи на Дону!..

Мугируваті унтер-офіцери хитнули головами: правду говорить штабс-капітан Мічугін!

Поручик, стомлено усміхаючись, заперечує:

— Оставь, ты хватил уже через край! На Дону ведь совершенно иные условия... А большевизм — гораздо глубже...

Мічугін хитає головою.

— Да, иные, — говорить він, — но зараза-то одного происхождения?..

І тоді вдруге, з ноткою злоби у голосі, перепитує Гришку:

— Гармонию, говорить, собирались купить и пошли на воровство?!

Гришка отетерів з переляку: до чого це вони підкопуються? І Дон-ріка, і більшовики, і гармонія?.. А сам він, ввижається, наче стоїть оце глупої ночі на могилках, коло тих чорних куп, і з трепетом слухає, як бреше на місяць лисиця. Моторошно блищить йому на столі лезо гострої шаблі.

— Ну, да, гармонію, — поспішає одказати Гришка. — А коли б зосталося пудів зо два. То собі на кашу здерли б...

Мічугін розводить руками!

— Кожу содрать с тебя мало! — кричить він на всю горлянку. — Понимаешь ты это, идиот?!

І він б’є хлопця по зубах — дзвінко, наодмаш.

— Брось, — стримує поручик, — а то он наделает тебе каши здесь!..

Гришка, спльовуючи кров з прикушеного язика, запхикав; голосним сміхом заіржали унтер-офіцери: уперше довелося зустріти такого злодія!.. Тхір воно, ховрах чи людина?.. Поручик має рацію: навіщо псувати собі нерви дитячим цементом і ґвалтом, коли сю ніч будуть цікавіші злочинці?

— Духленков! — різко, по-військовому, вигукує Мічугін.

— Слушаюсь!

Унтер-офіцер, на прізвище Духленков, дужий і лютий з обличчя чоловік, де-не-де подзьобаний віспою, стоїть поруч Гришки.

— Убери эту дрянь... — бридливо говорить Мічугін, киваючи головою на заюшеного кров’ю хлопця. — Кстати, передай гармонисту... э-э, как его? Рябому, пусть явится ко мне немедленно!

— Слуш... — проковтнув кінець слова Духленков.

Поручик здивовано звів брови; унтер-офіцери хихикнули в кулаки, сподіваючись побачити, яка кара буде гармоністові за ту піївську трирядку. Але суворий, холодний погляд штабс-капітана і на цей раз стримав сміх.

— Пусть гармонь захватит! — гукнув Мічугін Духленкові.

— Ой, дядечку-батечку!.. — голосив Гришка.

Унтер-офіцер до болю скрутнув його за вуха, підняв і так поніс його оберемком, як шкодливого кота, через усю кімнату.

...Рудий, засіяний густим ластовинням, гармоніст злякано зупинився на порозі. Не може бути, міркував собі, щоб за гармонію якогось слинявого дядька з Піїв та раптом шарпали його — найкращого гармоніста? Адже інші сережки з ушей виривали, шаблями у скринях намітки й полотна рубали, гвалтували дівчат і молодиць посеред дороги, а він з усього цього встиг вирвати в дядька одну тільки гармонію... Невже з приводу цього викликає штабс-капітан Мічугін?..

І, зрозуміло, був здивований, бо нікого й ніколи, скільки він пам’ятає, не карали в них за такі вчинки!

— Явился по вашему распоряжению... — почав він рапортувати, тримаючи під пахвою гармонію. Ноги тремтіли гармоністові.

Але його заспокоїв жестом руки Мічугін.

— Садись, — сказав він, усміхаючись. — Будешь играть для одного любителя музыки!

Оглянув повеселілі обличчя унтер-офіцерів і додав, ніби жартома:

— Играй веселые, громовые, как наша походная жизнь! Пой о «донской стреле», о любви, о чем хочешь пой!..

Навіть похмурий поручик гвардії підбадьорився з такої оригінальної витівки.

— Ты, Мичугин, должен любить театр, — сказав поручик. — Оригинал, ей-богу! Ты, вижу, хочешь перещеголять самого Андрея Григорьевича, а? Я и до сих пор не могу забыть твоей встречи с эскулапом, а тут — гармонь! За-меч-чательно!..

Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам’ятають цю історію з більшовицьким доктором.

...Привели тоді до штабс-капітана Мічугіна двох червоноармійців і доктора — лисого, в окулярах; їх захопили десь на полі — доктор витягав був іржавий уламок набою з ноги якомусь напівмертвому дядькові: стояв під копою глечик з водою, торба з хлібом і бабка з мантачкою...

Штабс-капітан Мічугін на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав і посік шаблею обох червоноармійців; доктор, чекаючи й собі такої ж смерті, не просився; він тільки надів військового кашкета на свою велику, лисиною позначену, голову.