Гармонія

Григорій Косинка

Мічугіну, — розповідав він пізніше, — найболючіше було бачити в доктора — людини інтелігентної — п’ятикутну зорю замість кокарди... Він переміг тоді сам себе, він не рубнув його.

«Пойдем, доктор, чайку попьем, а?» — звернувся він з запрошенням.

Доктор тупо дивився на скривавлені шматки людського тіла: йому здавалося, ніби моргає око в одного з порубаних червоноармійців...

«Собаке собачья смерть, — говорив спокійним голосом штабс-капітан. — Так сказал, насколько помню точно, Николай I?»

Доктор, що на його очах відбувся був такий жорстокий і нелюдський вчинок над полоненими, мовчав.

«Вы — человек интеллигентный, — не заспокоювався штабс-капітан, — а у большевиков, вероятно, случайно? Мобилизовали, правда?»

Він підступно так і влесливо говорив, а далі взяв ніжно, по-приятельському доктора під руку, завів його до своєї кімнати і справді-таки частував чаєм.

«Я — доктор...»

Він подякував за шклянку чаю, не доторкуючись пити його.

«...Я знаю, які жорстокі закони війни... Але повірте мені, що сходив з російською армією Польщу й Галичину, я не бачив такого нелюдського вчинку з полоненими, який зробили ви на моїх очах...»

«Я с интересом вас слушаю», — вклонився штабс-капітан. Доктор, ясно було Мічугіну, не боявся смерті. «...Так, — говорив він далі, — добивали і пристрілювали полонених тупі й озвірілі солдати. А ви — офіцер... Я дивлюся на вас і, певний за неминучість своєї смерті, кажу: навіть вам, повірте мені, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я — доктор...»

«А, сволочь! Большевистская сволочь — вот кто ты, понял?! Снимай сапоги, снимай штани, снимай все до кальсон и рубашки!..»

І він, Мічугін, голого шмагав нагайкою і гнав його базаром, між рядами перекупок, вигукуючи: «Делаю красному доктору массаж!..»

Доктора урятував тоді від ката похмурий поручик гвардії: він зрубав йому лису голову, настромив її кінцем шаблі разом з великими зеленими роговими окулярами, що були на одному кінці ниткою прив’язані до вуха, і високо тримав цю голову над переляканою юрбою...

Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам’ятають цю історію з більшовицьким доктором!

Василь Гандзюк стояв ще на порозі, поруч Духленкова, як почув знайомий йому голос штабс-капітана:

— Стул «товаришу»! «Яблочко!»

Унтер-офіцери підвелися з лави, як на команду; Смолярчук миттю виставив посеред кімнати широку, дубову табуретку, а гармоніст струснув гривастою чуприною, яка звисала йому з низького лоба аж на очі, й несміливо, прокашлюючись, заспівав улюбленої офіцерської частушки:

Ой яблочко
Да на елочку,
Комиссаров-нехристов
На веревочку!..

— ...На верьо... на верьовочку-у, — стиха підспівували унтер-офіцери.

Гандзюка глибоко вразила гра на гармонії: чого це раптом грають? Гуляють? Ні, він бачить на столі тільки блискуче лезо шаблі, ані пляшок, ані страви ніде не видно... До чого все це?..

Василь сів на виставлену посеред кімнати табуретку: світло з двох великих ламп упало йому на змарніле обличчя й чітко, до найменшої рисочки, освітило і товсті Василеві губи, і сірі великі очі, і покладені на коліна руки, схожі на червоні буряки.

Парубок схилив низько голову і, чекаючи на запитання, дивився в одну точку: на блискучий ріжок гармонії.

Була пауза; унтер-офіцери сіли на свої місця, не дочекавшись Мічугінового наказу, і більше не співали; один гармоніст, не вразивши, як йому здавалося, піївського парубка «Яблочком», скрутнув головою і на повний голос — дзвінкий і чистий — заспівав нової, бешкетницької пісні:

У попа за рукавом
Желуди говели
И, питаясь табаком,
«Аллилуя» пели!..

На Василевому обличчі промайнула сумна якась усмішка.

Але несподівано стукнув по-козацькому обухом шаблі об стіл поручик, гукнув якимсь піднесеним голосом:

— Брось большевистские агитки, сволочь рябая! Я тебе покажу кощунствовать: «желуди говели!..»

Гармоністові прикипіли були на мить руки до клапанів, але він не зупинився грати, а тільки змінив тон голосу на інший, безтурботно-солодий якийсь, і заспівав, сам захлинаючись словами тієї пісні:

Я не сам гармошку красил,
Не сам лаком наводил,
Я не сам девчонку...
Отец с матерью ходил!..

— Во-от, другое дело! — сказав поручик. — А то — «желуди говели»!

— Ну, как оно, Гандзюк, выходит? — усміхаючись до поручика, запитує Мічугін. — Игра-то?..

Василь мовчить: він здивований з такого запитання — сміється пан офіцер чи до чого все це?

Хіба Гришка встиг уже розказати про все, як було? Адже Василь ясно сказав йому, що на себе, тільки на одного себе буде брати всю вину... Гандзюк уважав чомусь, що його будуть допитувати першого: старший же він, і з нього, виходить, треба розмотувати клубка!

Мічугін підвівся, встав з-за столу і, заскаливши проти світла око, дивиться на кремезну Василеву постать. Ось він підійшов уже близько до парубка, міцно взяв його великою долонею за чуба і різким рухом одкинув голову назад:

— В глаза нужно смотреть, морда арестантская!

Гармоніст знову зробив паузу.

— Играй! — гукнув йому поручик.

І далекі північні частушки із станції Званки, на Мурмані, що їх привіз на південь цей паливода-телеграфіст, знову попливли веселими ритмами під його вмілою рукою.

— Я кого спрашиваю, — звертається штабс-капітан до Гандзюка, — как играет добровольческая гармонь?!

— Нічого грає, — спробував усміхнутися Василь, крутнувши головою, що її звільнив уже від своєї руки Мічугін.

Так, Гандзюк буде дивитися тепер прямо, в очі... В чому річ?

Очі Василеві поширилися од здивування: не було ніякого сумніву в тому, що гармоніст грає на Даниловій трирядці...

«І коли це він устиг уже продати її цьому рябому?» — дивується Гандзюк.

Він, звичайно, не знав, що Данило Півненко позбувся своєї гармонії сю ніч таки, коли півсела, — по той бік греблі, — ревло від грабунків і знущань.

Правда, Півненко позбувся — разом з гармонією — і двох передніх зубів: у гармоніста ще й досі болить трохи великий палець на правій руці...

— Неплохо, говоришь, играет? — з іронією запитує Мічугін. — Ти — мастер... Как фамилия, какой нации?

Штабс-капітан сів до столу, висмикнув з-під поручикової шаблі клапоть паперу.

— Гандзюк, — серйозно, не звертаючи уваги на гру, відповідає Василь. Він на хвилину замислюється; важко йому, видно, відповісти на друге запитання — не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?

Хотів просто сказати офіцерові: «Піївський...» Але вирішив чомусь, що це буде не так. Тоді тихо додав:

— ...А нації — православний.

Усміхнулися обидва офіцери; тільки штабс-капітан з підозрою подивився Василеві в очі — бреше він чи просто собі сіра, здорова тварина з далеких Піїв?.. Здається, говорить правду.

Поручик гвардії з презирством, слово за словом:

— Православной нации, говоришь, а воруешь ночью хуже жида на базаре, а?..

— Я своє молотив... — глухо одказує Гандзюк.

Чого йому прийшло в голову сказати, що він молотив своє просо, він і сам, очевидно, не пояснив би... Але цієї відповіді було досить штабс-капітанові Мічугінові, він далі не міг уже здержатися: на всю руку, важку й костисту, ударив парубка у скивицю.

Василь з несподіванки злетів від удару на підлогу; унтер-офіцери підвелися з лави, готові за одним лише жестом офіцера розтерзати це здорове, міцне, налите м’язами й силою тіло.

Гармоніст сплюнув крізь зуби і, підморгнувши до унтер-офіцерів, потер собі рукою щоку.

Його руки ще з більшою вправністю, як раніше, забігали по білих ґудзиках-клапанах, ще майстерніше й темпераментніше заспівав якоїсь безглуздої, нікому не потрібної, веселої пісеньки.

Але гри на гармонії, здавалося, більше не слухали.

Карпо Смолярчук перехилився у знак запитання перед штабс-капітаном, готовий за найменшим рухом кинутися у бійку. Гандзюкова брехня, нібито він молотив своє просо, так обурила його і так здивувала, що він не розумів, чому це панькаються з Василем офіцери, чому пан поручик не рубне його хоч раз або не вдарить принаймні обухом шаблі? Чому?..

— Ты, говорят, музыку любишь? — запитує Мічугін Гандзюка, ніби нічого такого особливого не трапилося, що не він на всю силу руки ударив його.

— Люблю, — глухо, озлоблено одказує Гандзюк, розтираючи рукою скивицю.

— И женщин любишь? — запитує під сміх унтер-офіцерів поручик гвардії. — Большевик — настоящий большевик! — додає він. — Всосал коммунизм с молоком матери, а? Что твоє — моє? Так?..

Василь мовчить. Губи мригають йому одказати шось, щоб раз і назавжди позбутися офіцерових запитань, що їх іноді і не розуміє до ладу Василь.

Офіцери сміються. Поручик знову згадує про невідоме Гандзюкові слово «нація». Він каже:

— Нации он, извольте видеть, православной, а?..

Мічугін рішучо підводиться із свого місця.

— ...Ну, а просо, — в тон відповідає штабс-капітан, ніби закінчуючи поручикову думку, — он ворует исключительно из расчетов изысканнейших... Гармонь нужно покупать не трудом, а воровством?!

Гандзюк розкрив уже був рота — хотів щось сказати у своє виправдання, але над головою йому, як і перед ганком, засвистіла дротинка... Вона оперезала все тіло болючими, нестерпними голками.

Раз, другий, третій...

У клапті розлетілася чорна крамна сорочка... Гандзюк закрив обличчя руками і страшно, з риком і хрипом, закричав від болю на всю канцелярію — аж світло хитнулося у каганцях від того крику, тоді зірвався з табуретки на ноги і наосліп метнувся на гармоніста...

Захлинулася на мить гармонія, стихла.

— Играй! — скомандував поручик, підвівшись. Очі горіли йому хоробливим блиском.

— Играй! — повторив Мічугін і полоснув нагайкою по руках Гандзюка, наче хотів загнуздати його коло вікна, щоб смикнути назад і звалити додолу.

Гармонія грала... Духленков підскочив до Василя, ударив прикладом гвинтівки і звалив парубка на коліна.

Нагайка з кінця в кінець рвала тіло шматками.

Карпо Смолярчук забігав з усіх боків, щоб хоч раз копнути чоботом Гандзюка або вицілити йому важкими підковами в зуби, але йому не щастило цього зробити: над скривавленим Василем, розпластаним на підлозі, стояв запінений Мічугін і, не підпускаючи нікого, бив на всю силу руки і вигукував раз у раз:

— Я сам! Я сам! Я с кровью вышибу из него «грабь награбленное»... Я покажу, как нужно говорить правду!

— Я вкрав! Я вкрав! Сам украв... — заюшений кров’ю, говорить Гандзюк і пробує звестися на руку. Падає.

Зітхнувши, як після важкої роботи, штабс-капітан Мічугін сідає на стільця, нахиляється до Гандзюка і тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, хитає головою на Василеві слова:

— Я знаю, голубчик милай... Больше твоего знаю... Гармонию ведь хотели купить? Да? Ну говори же, не бойся!

Він знову підводиться, знову втрачає свій спокій і, скаженіючи від злоби, гукає:

— Почему, почему, я спрашиваю тебя, ты лжешь офицеру русской армии! Почему? Духленков!

— Слушаю, ваше высокобла...

— Приведи второго гада!

— ...Я, милай, вышибу из тебя «грабь награбленное»... — тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, говорить Мічугін до Василя.

«Або все, або нічого...» — сплили Гандзюкові слова сухорлявого червоноармійця.

Як і раніше, сидів на табуретці, але не пам’ятав уже, чи сам сів, чи підвели й посадили. Голова чубата, розрубана нагайкою над лобом, важко схилилася долу — до болю хотів випити хоч краплину води. Аж пальцями провів по губах, ніколи в жнива не хотів так пити, як зараз; губи спухли Василеві, а тіло обважніло, і біль у найменшій цяточці тіла такий великий, що трудно поворухнутися... Чує Гандзюк: