Гармонія

Григорій Косинка

Справді, обминаючи довгу валку мобілізованих підвід, летіли на всю прить змилені коні; з упряжі впізнав Гришка — Смолярчукові, а на возі, високо тримаючи гвинтівку вгору, сидів Смолярчуків Карпо з батьком.

Вони ще здалека, загледівши Гандзюків, махали кулаками, нахвалялися, і голосно, на всю долину, гукали:

— Бач, як порозсідалися на возі, наче їх до причастя везуть! — так до людей говорив Кирило Смолярчук, пужалном показуючи на Гандзюків.

— Стріляй обох, не бійся, на місці стріляй! — під’юджував і нашіптував Карпові над вухом. — Моєю рукою бий — я одвічаю!..

Карпо, низенький, карячконогий, у довгій новій шинелі і англійського сукна, метко скочив з воза.

Запінений з люті, він клацнув був уже затвором, готовий послати кулю у груди Василеві: цілився так.

— Що він робить? — злякано гукнув хтось. — Здурів, чи що?..

Але на возі несподівано підскочив Гришка, дико захаркотів слиною, матюкнувся і, високо тримаючи над головою паляницю, з усієї сили кинув її під ноги Смолярчукові.

Карпо оторопіло одскочив набік, не вистріливши.

Тоді підбіг до нього один з кадетів, вибив з рук гвинтівку, витяг з кобури револьвера і матерно залаяв.

— Ти кто? — гукнув він до Смолярчука. — Солдат? Стань, болван, как следует, когда говорить со старшими!

І кадет пересмикнув плечем, ніби показував Смолярчукові на свої налички старшого унтер-офіцера.

Смолярчук стояв струнко і, все ще схвильований, відповідав такою покрученою і зіпсутою російською мовою, що годі було второпати слова.

— Пообжирались в тылу, сволочи? — не стримувався кадет. — Просо, гречиха, дивчина, а я за тебя, дурака, выговор должен получить, а? Под суд идти? Пошел вон!..

— Правильно, їй-богу, правильно! — вихопився із словом якийсь дядечко з підводчиків.

— Що правильно?.. — визвірився до нього Кирило Смолярчук. — Сам, мабуть, злодій, так за такими й руку тягнеш, га? Дурний, треба було вбити, а тоді вже балачки його слухать! — незадоволено казав Карпові, коли той сідав на воза.

— Я тобі ще покажу! — нахвалявся Кирило Смолярчук кулаком на Василя. — Ти в мене живцем не випорснеш до тюрми, ні!..

Він скрутнув незадоволено головою і стьобнув коні: пустив їх галопом попереду валки.

Гришка мовчки стрибнув з воза на суху дорогу; мовчки взяв у колії перерізану колесом паляницю і, повертаючись до воза, притулив її — закаляну пилюгою — до грудей.

Під гору хлопці йшли пішки; Василь попросив розв’язати йому руки: хіба він убив кого, запитував кадета. А ще: «Людей з нашого села багато — сміятимуться...»

Косо, з іскрою злоби на чоловічках, подивився на Василя один з конвоїрів.

— Шагай, дрянь! — І перекривив, ніби навмисне шикеряючи Василевими словами — «Людей наших багато — сміятимуться!» Не в пору, милый, о чести вздумал! — додав він.

І мовчки йшли закуреною порожняком дорогою. А Василеві жаль якийсь підкотився клубком і в горлі став, аж схлипнув важко: хотів, бач, Смолярчук на місті покласти його... А кадет, виходило так, тільки догани не схотів собі — отаке дешеве його, Василеве, життя! І твердо, рішуче сам собі подумав: «Ні, коли б уже на те йшлося, то його паляницею не злякав би!..»

— Комуністів ведуть... Комуністів ведуть! — загукали з усіх боків підводчики.

Мобілізовані з околичних сіл, з кіньми й возами, вони вкрили базар, вулиці й завулки; довгою валкою простяглися аж ген-ген на биту Чумацьку дорогу: підвозили хліб до залізниці.

Залякані карами й нагаями, селяни вдавали тихих і покірних людей, які готові робити всяку роботу, усе, чого тільки забажається панам офіцерам. Воно, звичайно, краще було б, щоб вони — піївчани, матусівці, красняни — зовсім не встрявали в війну! Хай б’ються так: хто кого подужає, тільки щоб без них билися... Ну, а коли вже мобілізують, треба їхати — нічого не вдієш!

«Комуністів ведуть!..» підбадьорило дядьків: десь близько фронт — раз, а по-друге — з ними доступніше говорити; правда, вони теж не зрікаються підвід... Але можна ж, наприклад, божитися й хреститися: «Товариші дорогі, я ж за Денікіна так постраждав уже, що думав — села й дітей не побачу!..»

І, дивишся, змилуються: дадуть твою чергу іншому комусь. З ними треба вміти говорити!

А тим часом, коли близько фронт, то можна втекти з обозу сьогодні ж таки!

Підводчики обступили Гандзюків з усіх боків.

— Хе, це ж парубки якісь! — промовив один дядько, і вся його цікавість раптом зникла, як і не було її: він заклопотано пішов готувати коні.

Тільки піївчанам цікаво було, яку зустріч зробить хлопцям штабс-капітан Мічугін?

Адже Смолярчук так погнав кіньми до волості, що курява стовпом стояла на базарі, а він усе нахвалявся, що не випустить Гандзюків живцем звідси! Отож пильнували піївчани найменшої дрібниці з цієї зустрічі. Вони знали: страшна слава ходить про штабс-капітана Мічугіна.

— ...Кто отказывается ехать? — несамовито кричав він на ґанку, розмахуючи своєю дротяною нагайкою.

Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами, штабс—капітан Мічугін схожий був з обличчя на пса: така ж будова шелепів, такі ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, як у собаки, яка звикла кусати спотайна.

Зодягнений був у тонкого сукна черкеску, підперезану срібним пояском; на рукаві — вовча пащека з висолопленим язиком.

Ні, дядько, хай Бог боронить штабс-капітана, не зрікається їхати! Хто це їм сказав таке?.. От люди!.. Один одного топлять. Правда, йому, дядькові, аж кричить забрати гречані копи з поля, але коли таке діло, то снопи ще й підождуть, правда ж? Ні, він не зрікається їхати, — хто це їм сказав таке?..

До землі припадає невідомий дядько і, так задкуючи, крок за кроком, підводить голову аж у гурті своїх-таки селян.

— Ой гадюка ж! — стиха каже він. — Поїду, нічого не вдієш!

І розводить руками. А до штабс-капітана — коменданта волості — підбігає кадет, рапортує:

— Прибыл в ваше распоряжение...

Мічугін простягає здивованому унтер-офіцерові руку. Вітається.

— ...Два вора, ваше высокоблагородие, — говорить кадет. — Доставил по поручению господина подполковника Земцева...

Усміхається Мічугін. Але в цю хвилину, безцеремонно розштовхуючи цікавих, наперед Гандзюків стає, червоний, як буряк, з обурення, Кирило Смолярчук.

— Поздоров Боже, — каже він, тримаючи руку над непокритою головою. — Оце ж вони й є — комуністи наші! Іч, зуби скалить як, га?..

Ніхто, зрозуміла річ, не скалив тут зубів, але Кирило уміє до діла сказати.

— ...Ночью копу проса, ваше превосход... — додає він, і голос тремтить йому, як тремтів був перед підполковником Земцевим.

«Хоч би знову не став на коліна, як тоді», — думає Василь Гандзюк.

Мічугін повертає голову до унтер-офіцера кадета:

— С оружием забрали эту сволочь? — запитує, тикаючи держаком нагайки у живіт старшого Гандзюка.

— Не-ет, какое там оружие! — з презирством до заарештованих відповідає унтер-офіцер. — Обыкновенная кража. Ночью, говорит, по-бедности уворовали...

— Стрелять такую дрянь нужно, — оскаженілим голосом кричить штабс-капітан Мічугін, — а не «по-бедности...»! Беднота — у большевиков, господин унтер-офіцер! Пора уже знать зто.

— Слуш-шаюсь! — глухо одказує унтер-офіцер.

— Ого! — не втримався хтось з підводчиків, але голос його заглушив удар дротяної нагайки: вона впала з великого розмаху на широкі Василеві плечі з такою силою, що від того удару хитнувся і засичав, як від страшного болю, натовп селян; Гришка захлинувся нелюдським криком, коли побачив, як на Василеві лопнула сорочка, а тіло взялося криваво-сизою смугою.

— Ой, ой... — глухий стогін вирвався з грудей у Василя. Він намагався піднести зв’язані руки до очей — затулити очі, щоб не бачити ані людей, ані нових ударів... І ще: урятувати очі хотів.

— Оце так їх треба вчить! — приказував ще й ногою притупував Кирило Смолярчук.

Але ударів, на його здивування, більше не було.

— В арестантскую, — наказав Мічугін, — отдельно каждого, пока снимем допрос!

Він повернувся до конвоїрів, сухо сказав:

— Ви — свободны.

І пішов уздовж базару до школи, де метлявся був на високому держакові новенький, наче празниковий, трикольоровий прапор.

Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна; він хотів уже рушити слідом за ним, наздогнати, але роздумав і, з полегшенням зітхнувши, почав розповідати усім присутнім, якої шкоди наробили йому сю ніч Гандзюки.

— Нелегко видихатимуть вони Кирилову копу! — упали аж на порозі школи й глибоко врізалися у пам’ять Василеві чиїсь глузливі слова.

Вікна мурованої школи, де тимчасово тримали заарештованих, уже давно обгорнула темрява.

Знадвору, у вибиту шибку, смутними акордами бриніли звуки гармонії: десь під тополями грали солдати.

Василь Гандзюк давно не чув уже такої майстерної гри! Аж на пальцях витягся — так слухав: стояв коло вікна — скривлене до болю обличчя, чи то шеміла йому розрубана нагайкою спина, чи так жаль і роздум прийшли до нього у вечірню годину — невідомо... Намагався запам’ятати собі смутну якусь ноту.

Один тільки раз послухати б йому зблизька цього гармоніста! Справді, як він уміє краяти серце і до сліз доводити?..

Уже перестали й грати, а Гандзюкові довго ще бринить знайома нота, вривається в шибку й голосно, не стримуючись, ридає десь аж під стелею... Так і не вловив собі на пам’ять цієї ноти!

Хтось тихо торкнув його за рукав:

— Ти все-таки подумай... Серйозно: правду я кажу чи ні?

Гандзюк повернув голову од вікна і незадоволено, з ноткою злоби, сказав:

— Ну, правду! Що ж мені тепер твоя правда поможе, га? Чудак ти, їй-богу: однаково ж сю ніч усіх нас розміняють, а ти мені — правда чи ні?! — з одчаєм закінчив і голосно вилаявся.

— Ти даремно сердишся... — тихо й винувато сказав до Василя той самий голос.

А на Гандзюкову лайку злякано підвели голови полонені червоноармійці; вони, здавалося, заклякли в довгому чеканні допиту. Сиділи на підлозі трьома сіро-зеленими купами і злякано прислухались до найменшого руху, що відбувався там, по той бік шкільної кімнати.

Ні, усе ніби по-старому: за дверима чітко вимірює кроки вартовий; недавно брязнув був казанок — по вечерю, очевидно, ходили. Другий день минув уже, як давали їжу полоненим: доводиться вимінювати на базарі. І знову — тиша...

— Знущаються... — говорить хтось. — А мені хочеться, щоб швидше кінець уже був: хай розстрілюють — мені однаково...

— Я в них і дня не буду служити, зрозумів? Не треба тільки по-дурному на розстріл пертися!..

І другий голос, з іншої купи:

— ...Я — мобілізований. Так і скажу, — тихо шепче він у темряві. — Мені однаково: офіцери, комісари — один чорт! Я — солдат, поняв? Тьомний, к примєру, сказать... Неграмотний — ето ж будуть брать в уніманія?..

— Чуєш? — говорить до Гандзюка той самий голос. — Ти помиляєшся, що нас усіх розміняють. Не всіх, ні!..

Василь мовчить. Уперше на своєму віку зустрів він такого кумедного чоловіка: усі, пам’ятає, із сміхом і глумом говорили про його крадіжку... І дивувалися: «На чорта було розпочинати красти з такого дріб’язку?»

Вони ще виправдали б його злочин, як і кадети в дорозі, коли б він узяв був у того багача справді-таки щось путнє й цінне, а то — копу проса!

Ніякої пошани й поваги такому мізерному злодієві; більше того, деякі червоноармійиі, походженням селяни, коли довідалися про його злочин, зустріли Гандзюка з неприхованою ворожнечею:

— Здорово! — казали вони. — Люди кров проливають, а він просо, наче ховрах, до нори собі носить!..

Дивно й боляче було слухати Василеві: усі вони, виходило так, співчували Смолярчукові.

«Хай говорять, — в’яло, стомлено подумав тоді. — Якби вони хоч трохи знали Смолярчука, ніколи б не заступалися за нього!..»

І раптом з кутка, махаючи перев’язаною рукою, встряв у розмову високий чорнявий чоловік; обличчя добре не видно було, тільки очі блищали йому завзяттям, і вмів так легко говорити, як ніхто з присутніх.

— Ша, — усміхаючись, сказав він, — я сам проти того, шоб снопами викрадать у багачів добро! Це — єрунда. Ми — червоноармійці, так?

— Плєнниє, а не червоноармійиі! — вихопивсь хтось з кутка кімнати.