Маклена Граса

Микола Куліш

— А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам хазяйнувати. Без нього тут погані справи — страйки і таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А якби ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже нині тато лише маклер у пана Владека, а тоді він буде тестем, он на тім балконі каву питиме. І ти, мамуню, теж прийдеш у гості до мене, до такого зятя. А то, може, і житимеш у мене...

— Стривай, Анелько, стривай! (Іде до вікна, одчиняє, вщипнула себе.) А й справді не сон... Та я не певна, чи зрадіє батько. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. Коли б мені, казав, дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером. Правда, тепер уже не лає. Навіть навпаки — начебто радий тому, за що раніше лаяв. Та хіба батька зрозумієш? Але я поговорю! Та й треба ж урешті!.. Ти справді панночка на відданні... (Поцілувала Анелю.) Поговорю... Може, навіть завтра... Завтра свято...

— Мамо! Треба сьогодні!

— Сьогодні — не знаю... Ти ж сама бачиш, який він заклопотаний. До пізньої ночі щось обмірковує та підраховує. Навіть забалакуватися став. Як тут до нього приступитися?

— Тільки сьогодні, мамуню, дорога! Я дала слово панові Владеку, що переговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої... татової відповіді... Мамонько! Я вмру, якщо ти сьогодні не переговориш...

— Ох, Матінко Божа! Все тепер на світі таке ґвалтовне, таке несподіване. Все ніби з-за рогу. (Зачиняє вікно.) І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

— Христинко, вставай! Поки рано — на канави змотаємось. Може, щось та знайдемо. Ти — трісочки, я — кістки або картопельку, зваримо. Сьогодні ж батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, буде працювати. (Вмиваючись, спокушала Христинку.) А глянь, який ранок сьогодні! А сонечко ж яке! Такого ще зроду-віку не було, бігме. Он і Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидів прив'язаний біля будки кінець двору.) Кундику! Здоровенький був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі.) А ондечки гуси летять. Та які! Геть-чисто як у казці. Пам'ятаєш — мама нам розказувала?.. (Наспівує мотив з казки про Івасика-Телесика.)

— Слухай, як там тебе, Маклено, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте і тихе повітря. А ви надто чутні. Особливо ти.

— Прошу у пана вибачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна?

— Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері твоїх, з дідів-прадідів. От і зараз: нащо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?

— А я думала, що вони і не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.

— А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи лелеки? Ті, що хоч і приносять батькам діток, але ніколи — чуєш, ніколи — не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти...

— Знаю. І діток вони зовсім не приносять... (Пошепки.) Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба полетиш, коли їй ще й семи нема? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!

— Знов ти не думаєш. Нащо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Так у вас нічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді ти так і скажи: вставай їсти! Вона миттю встане.

— Вставай, кажу! Вставай, а то битиму! Ось їй-богу, поб'ю! Поб'ю! Поб'ю!

— Ну от... Вона тому і не встає. Хіба ж так можна. Будити, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це як дорікав мені за комірне твій батько. «Знущання», «шкуродерство», так-то! (До Стефана Граса, який, насилу пересуваючи розпухлі ноги, вийшов з підвалу.) Це вже, як ти казав мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому і сьогодні перший кажу: добридень! Га?

— Добридень!

— Я дочку уму-розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, — хіба ж це не тиранство, кажу?

— Навіщо ти її будиш?

— Вона сама просила...

— Навіщо?

— Та вам же сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали ранесенько на кана... на базар...

— Іди додому!

— ...поки інші не розхапали...

— Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла у підвал, до Зброжека.) Вам кортить ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.

— Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й у дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки: коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж таки ґанку, я ще говорю з нього. Та як говорю! Ніби це не мій ґанок, а сеймова трибуна, і я тут не хазяїн, а найлівіший соціалістичний депутат, перепрошую за вираз...

— Та пан тут і не хазяїн, а тільки орендар, маклер. Учора наш страйковий комітет додав ще одну вимогу, котрої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з оцього підвалу, — і доможемося-таки!..

— Яка ж така вимога?

— Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці¹. І ви будете тут не орендарем, а службовцем з такими ж правами, як і я.

— Я вже вище на цілий поверх.

— Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.

— Моя програма досі була така: всі ми не власники, а тільки орендарі свого життя, але якщо, ти кажеш, ви почали вже домагатися ліквідації орендаторства і таке інше, то доведеться, хай Бог мене милує, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте світ, товариші? Куди? Вам здається — у свій бік, а виходить навиворіт. Ось я був звичайнісіньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут хазяїном. А пепеесівцям скажіть, Стефане, що по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права.

— Тоді я скажу, що нам комуністи кажуть: навіть золота драбина стоїть на наших підвалах. Підриємо! Перекинемо! Не станете!

— Це так казав Окрай. Кривенький. Уже не скаже. Ого! Сьогодні ж стану. Не віриш? Так от же, не дійдеш ти і страйкарі сьогодні до фабрики Зарембського, як почуєте, що ваші вимоги не тільки не задоволені, але й усіх вас звільнено. Фабрику Зарембського і оцей будинок його продають з молотка! Так-то. Криза трясе Польщу, як чорт суху осичину. Криза потрясає світ. У всіх голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом, і навіть у лікарів, то в маклерів вони менше макітряться, і тоді маклери пишуть рецепти навіть для врятування світу. Так-то! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогодні продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тоді купує маклер. Перед цим він тільки розмірковує, що вигідніше виробляти на цій фабриці: консерви, як раніше, цигарки чи ручні гранати. А коли він про це думає, треба, щоб той, хто живе під ґанком, не заважав йому думати! Лічити! Міркувати! Підраховувати!

— Пан Зброжек тоді скаже «гоп», коли вискочить он на той балкон. А доти він як був, так і буде тут підпанком. І маклером. Думайте, та не заважайте і нам. Не хмурте ви перші небо! Не застуйте сонця! А то вдарить буря! (Пішов.)

— Ти уже встав, Юзю?

— Так! Сьогодні мій день! Ось він уже почався. Ранок — як банк, сонце — як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника.) Ні! Банк одчиняється о десятій, ще три години, ще три години, тільки три години — і я заспіваю, гукну... Що я гукну? Ага! Я голосно примовлятиму: дивний — Бог! Дивний — Бог! Дивний — Бог!

— Дати тобі кави?