|
Маклена Граса
Микола Куліш
|
Зброжек
— Влізе у вікно. Анеля
— Я замкну своє серце! Зброжек
— Він постукає. Почне ходити перед очима, як жебрак попід вікнами, і просити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, у хуртовину, всю ніч, а проходить. Удосвіта постукає. «Хто там?» — спитаєш спросоння. «Любов!» Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий сон голубий пробереться, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням. Анеля
— Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене... у нас грошей нема. Зброжек
— А якщо будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде? Анеля
— Не буде... Зброжек
— А що буде? Анеля
— Я... я не знаю. Зброжек
— А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим як ти зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? У кишеню! Що серце, що наше серце, коли святая святих тепер у людини — кишеня, якщо вона не порожня, звісно! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзлу шибку. І хоч як ти його грій, він уже буде холодний. І побіжить із твойого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звичайно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання — зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді сидітимуть у серці, аж доки сама не виженеш. Анеля
— Якщо в кишені будуть гроші. А якщо грошей нема? Зброжек
— Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей. Анеля
— А якщо не дістанеш? Зброжек
— Неодмінно! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я нагло вмер чи мене вбили б... Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи, — хто кого. Анеля — рух і переляк. Німе запитання.
А ти вже й витріщилась, мов коза на різника? Я кажу — навіть. Навіть коли б мене вбили — дістану. Адже я застрахований од смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. У Першому страховому товаристві — на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі — на тридцять. У Третьому — на сорок, у Транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти повинна одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? На них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Неодмінно треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші од кризи. І коли я куплю, то ось тобі моє батьківське слово — я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: «Фабрика Зброжека і Д», тобто і дочки. Отоді й побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає добросовісний пан Владек. Го-го! Тільки боронь Боже відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! «Фабрика Зброжека і Д». Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. «Фабрика Зброжека і Д». Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.
Анеля хоче його поцілувати.
Ну-ну... (Відвернувшись.) Зачини за мною двері! А втім, зажди. (Поглянув на годинника.) Я маю ще сімнадцять хвилин. (Вийшов.) Сімнадцять хвилин! (Пішов до себе, бурмочучи.) Сімнадцять хвилин лишилося ще пожити маклерові, а там — Зброжек, пан фабрикант. (Похнюпився.) І ось маклер востаннє допиває вино. (Допив вино.) Гасить свічку. (Погасив.) Яка драматургія!
4
Маклена
(у темряві, під дощем) — Ти думала, сіль заважала, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону... Ну от, знову про дощ, а треба про це. (Замислилася.) Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз насправді пролетіли! Темно ж... (І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранішня зоря. У гусей вогненнопері крила. Наспівує тихенько.)
(Жест на схід.) Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це...
Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. І сказала б: мені важко думати. Може, тому, що я ще маленька... Ні-ні! Я вже не маленька! За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки — так росла. І все-таки — робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитесь із-за ґрат на увесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоча я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить з підвалу. Звільнить. А коли хазяїн звільняє з підвалу — це значить, що він виселяє на цвинтар, казали ви, коли я підслухувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на цвинтар. То як же ви гадаєте? Га?.. (З будки почувся кашель. Маклена в будку.) Ви не спите?
5
Музикант
(з будки) — Хто там? Маклена
— Це я. Музикант
(висунувся, придивився) — Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще? (Вийшов скоцюрбившись. Він, очевидно, замерз.) Я вже, здається, протверезів. Вийшов з горілки, і горілка з мене, під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик — з Бордо, Бордо — із французика. Так і я. А Кунд ваш — здається, Кунд? Маклена кивнула головою.
А вас як?
Маклена
— Маклена. Музикант
— Ім'я, здається, малопольське. Маклена
— Моя мати була литовкою. Музикант
— То Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитись на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка... Павлина, здається... Вона почастувала мене раз чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться — з'їли її гуси ті вишні і п'яні. Кричать «ґел-ґел», хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла з них, як у людей водиться, пір'я і викинула гусей на смітник. Ранком чує — «ґел-ґел-ґел». Йдуть усі до порога, голодні з похмілля й голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт! Сміх, кажуть, гріє. Я ось хотів би зараз бути гусаком, аби мені хтось викинув хоч одну вишню з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, аби лиш дістати хоч краплину горілки. Маклена
— Скажіть, ви справді могли б убити людину? Справді? Свідомо? (Шукає в темряві його очі.) Якби було потрібно і важко? Музикант
— Якби я міг убити людину, я давно і передусім убив би себе, ma fille! Маклена
(довірливо) — Значить, у легіонах на війні ви нікого не вбили? Музикант
(спалахнувши) — Геть, чорт забирай! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав!.. Маклена
— Ви сказали так, я й повірила... Музикант
— Убивав, чорт забирай! (Заспокоївшись.) Утім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, накричав на вас? Пробачте. Це я на себе кричав. Їй-богу, на себе! Маклена
— Та я себе теж ніколи не вбила б. І не вб'ю, хай там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, напевне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого... Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб'є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи... А що б ви сказали про того, хто його вбив би? Музикант
— Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика... Маклена
— Вас нема за що... (По паузі.) Облишмо це! Скажіть тепер ви про щось інше! |