Маклена Граса

Микола Куліш

— Дивний — Бог! Дивний — Бог! Дивний — Бог!

— Що з тобою? В тебе зараз такі очі...

— Які?

— Надто блискучі якісь...

— Блискучі? Будуть золоті! Дивний — Бог! Дивний — Бог! Бог — дивний! Дивний — Бог! Так колись я, ще хлопчаком, любив складати з камінців палац з високим балконом. Він сто разів розвалювався, але я його знову будував і, коли доводив до маківки, починав славити Бога: дивний — Бог, дивний — Бог, дивний — Бог! А як розсипався, лаявся: чорт — Бог, чорт — Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки складаю я її. Це значить — двісті сімдесят сім місяців, сто дев'яносто тисяч годин. І ось лишилося три! Через три години я зійду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського.) Анельку посаджу! Як на трон! І фотографа покличу. А сам позаду неї питиму каву, і ти (до дружини) — праворуч од мене. Ні, ліворуч, бо праворуч стане наш майбутній зять...

— Юзю! Ти вже, хвалити Бога, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щойно збиралася сказати тобі про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельці: татові ніколи, почекай, а ти вже все знаєш — і про балкон, і про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що у мене зараз голова крутиться! Подумай тільки — сидіти на такому високому балконі, на такому благородному балконі, а праворуч — пан Зарембський, наш зять, подумай!..

— Бачу, що в тебе справді голова замакітрилася. Я відчиняю двері на балкон Зарембського аукціонним молотком, купую за півціни його фабрику і цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору більше, ніж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но ти, баб'яча голова!

— Та як же це? Та він же освідчився вже Анельці в коханні, запропонував руку і серце...

— Хто?

— Пан Владек Зарембський.

— Ти встала чи ще спиш?

— Я вже не знаю. Я казала Анельці, що це сон, а вона божиться, що ні. Навколішки став, ось так. (Показала.) Анелю, каже, Анелю, ви як весняна берізка в костельній ограді... Анеля мені теж про цей балкон і каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш.

— То це насправді було?

— Що?

— Що Зарембський зробив пропозицію?

— Я не знаю, Анелька божиться, що зробив.

— Коли?

— Сьогодні вночі. Я сама не йняла віри, Юзю. Думала, що Анелька вві сні прийшла і розповідає це. Але встала, вмилася, Богові помолилась і ще раз примусила Анельку розповісти. Освідчився. Я, каже, бачив у Варшаві панянок, але такої, як ви, Анелю, нема в цілому світі, такої ніжної і чистої, як берізка в костельній ограді. А який він благородний, Юзю! Який вихований! Спитайте, каже, зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як він поставиться до мого сватання, що скаже, яке-то буде його слово. Просив, щоб ти сьогодні ж дав відповідь. Дуже просив, щоб сьогодні. До десятої години — Анельку просив. Між іншим, до Варшави вже не їде, житиме тут, бо справи на фабриці склалися дуже погано і потрібно, каже Анельці, поправити...

— На Анельчині, тобто на мої гроші? Го-го! Тепер я зрозумів усе. Криза закрила йому фабрику, як трунар — труну. Консерви гниють, робітник не пішов на зниження зарплати, страйкує, кредитори напосідають, банкрутство, фабрика продається з торгів. Зброжек купує — пішла вчора чутка. Так він надумав: одружусь-но із Зброжековою дочкою і на його гроші відкуплю у нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трішечки більше. Він складав свої думки про неї двадцять три роки, по камінчику, як палац у дитинстві. І щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить, у такий нахабний спосіб — через любовний перелаз, — го-го-го! В нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться і крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось тоді, можливо, я й візьму його за зятя.

— А може, ти купив би в когось іншого фабрику, Юзю?

— У дуже розумного чоловіка завжди дурна жінка — отак кажуть. І навпаки. Та ж не куплю сьогодні я, то завтра купить хтось інший і скаже нам — киш із цього двору. А купити в когось іншого ще бракує грошей, голубонько. Треба думати, голубонько, а не вертіти умом, як теля хвостом. А дай-но мені новий піджак, я зараз же піду в банк, а звідти на торги. На торги до зятя! Го-го! До зятя!

— Ах, Юзю! Ти шуткуєш, а він такий благородний. Він же справжнісінький шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Як відповісти?

— Що? Нічого! Як? Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так-от: до десятої години і цілісінький день сьогодні татові дуже ніколи. Та якщо пан Владек справді — чуєш? — справді покохав Анельку, нехай приходить через три дні.

— Ти даси згоду?

— Без фабрики. (Пішов.)

— Анелю! Де ти? Через три дні! (Вибігла.)

— Маклено! Маклено! Зажди хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ах, я й забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю?

— А навіщо по сонцю, коли я тільки що чула, як на магістратській вежі пробило три чверті на десяту.

— Це, певне, хвилин п'ять тому?

— Ось тільки що.

— Як же це я не чула? Хоча й на моєму також за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було б навпаки. Ось тепер осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радісно зітхнула.) Ночі довгі. Тож восени цікавіше вийти заміж. Як ти гадаєш? Та зажди, Маклено! Куди ти?

— Мені ніколи, панно Анелю.

— Скажіть, будь ласка, їй ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним!

— Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи!

— Відколи як ти послужила на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально — стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду зараз тобі дорікати цим. І за минулі твої витівки — пам'ятаєш? — не буду. Не такий у мене сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душі, ніби хтось вінчальні свічки засвітив, ніби хтось вінчальні пісні вже співає!.. А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Блакитний, прекрасний, а он той клен, поглянь, мовби ксьондз у золотій ризі... А втім, навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чудова музика!..

— Це в сорок третьому номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоча б музики вчиться...

— Правда ж, вчується щось весільне? Весільний полонез! Тра-та-там-там-там... Ах, Маклено, якби ти тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай — за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобі... Ну що тобі подарувати?.. Ні, я краще, як тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою!

— Я не піду.

— Чому ж бо? Ти будеш в чистоті ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому сімейному журналі на картинці: «Молода пані з покоївкою». Зразу й не добереш, хто з них пані, допоки не придивишся. Отак вони одягнені.

— А якби подивились на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила, не на картинці, а в купальні. То й подумала на покоївку, що то пані... Та я не піду! Я думаю зовсім про інше...

— Ти надто вульгарна, Маклено. Але мені жалько тебе. Ростеш ти як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся до сестринства найсолодшого серця Ісуса? Краще вже тобі бути вічною нареченою. Все одно ти не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже жалько тебе. Отак ти й проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. У таких нещасних спальня часто буває, як-от у Магди, на вулиці...

— І не скажу!

— Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кістки й усякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось вонючих тельбухів, а вчора побилася на канавах з якимось жебраком, нічого не знайшла, і ви цілісінький день сиділи не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І все ж мені тебе жалько, Маклено. Не віриш? (Гукає.) Мамо! Чуєш, мамо!

— Мамонько, звели Марині зараз же принести сюди все, що лишилося від сніданку. В моєму кошику.