|
Маклена Граса
Микола Куліш
|
Музикант
— Про що? Маклена
— Про що? Ну хоч би про алею, наприклад. Музикант
— Мені холодно. Я з похмілля. Алея ж — це дурощі. Міраж. То я сп'яну фантазії розвів. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде... Йдіть! Маклена
— Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що котрась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю... (В уяві — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало жалько музиканта. І чомусь захотілося хоч би поцілувати йога на прощання.) Дивіться ж, он, здається, трохи стало ясніше. Зоря неначе? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, он клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі схожий на ксьондза? Музикант
— Нічого не бачу... Маклена
— То уявіть собі, що отутечки та алея. Ну а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина. Музикант
— Ну й що? Маклена
— То уявіть, що я хоч трохи ота дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю коли цілують у руку. А от прямісінько сюди, в щоку. Бачите? Музикант
— Бачу. (Стоїть.) Маклена
— Ви цілуєте ту дівчину. У неї тремтять губи. От тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас ще й досі дуже горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже... (Поцілувала його.) Прощавайте! (І щезла, розтанула в передсвітанковій імлі, залишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Авжеж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.)
Музикант
— Ах, он що! Serenade de Gounod. (Колись, ще маленькому, співала мати.) Ха-ха-ха! (Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?)
(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати.) Які сентименти! (І, скоцюрбившись од спазм і холоду, додає.) І яка іронія! Горілки!
6
І рано вдосвіта, коли такий міцний сон і всі спали, Маклена стрілася з паном Зброжеком. На доріжці, що від його будинку до воріт. Ось вони підійшли одне до одного. Мовчать.
Зброжек
(глухо, але іронічно) — Хто ж із нас перший скаже «добридень»? Маклена
(тоном відповіді на вітання) — Пан уже сказав «добридень». Зброжек
— По-моєму, перший має вітатися найманець. Маклена
— Я панові вже відповіла. Зброжек
— Панянка відповідає так, начебто вона вийшла на дуель. Маклена
— А що таке дуель? Зброжек
— Це раніше, якщо один другого образив, то рубалися чи стрілялись. Тільки не за гроші, а як рівний з рівним. Маклена
— Панові ж за це заплатять більше, ніж пан мені. Певне, тисячі? Зброжек
— Га... (Розглядаючи Маклену.) То скільки ж насправді панянці років? Маклена
— Тринадцятий. Я вчора сказала. Зброжек
— О, панянка далеко піде. Маклена
— Еге ж. Я піду в революціонери. Зброжек
— На мої гроші? Маклена
— Ні-ні! Зброжек
— Як же ж ні! От же ж — на мої! (Цинічно.) Ну що ж, я навіть приніс для цього пістолет. Маклена
— Давайте! Зброжек
— Він уже заряджений. Тільки націлитись і натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вміє. Маклена
— Так. (Бере револьвер.) Зброжек
(поквапливо) — Ну от... Тепер я стану отут на доріжці, а панянка (озирнувся і майже пошепки) хай стріляє. Тільки в шию. А тоді — в революціонери! (Непомітно вийняв годинник та гроші й міцно стис у руці, тому що вона тремтить.) Неодмінно в шию! Ну?.. Тепер (заплющив очі) швидше! Швидше! Маклена
(обійшла навколо і стала перед ним) — А гроші? Зброжек
— Гроші потім... коли вб'єш... у кишені. Маклена
— Ні! Гроші хай пан зараз дасть. Зброжек
(одступивши) — А якщо панянка візьме і втече (глузливо) в революціонери? Маклена
— Хай пан покладе їх поряд на землю! Зброжек
— На землю? Можна... Чорт — Бог! Вона далеко піде! Маклена
— І хай пан перелічить, щоб я бачила. Зброжек
— Швидше! Побачать! Маклена
— Хай бачать! Зброжек
(квапливо рахує гроші) — Гм, ось... Сто злотих, двісті п'ятдесят... А ось папірці дрібніші... Маклена
— Скільки ж там? Зброжек
— Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всі. Маклена
— Ну то хай пан зачекає, доки йому розвидниться. Зброжек, махлюючи, рахує.
(Маклена підійшла, дивиться. Перевіряє очима.) Тут, здається, бракує ста злотих.
Зброжек
(бурмотить) — Лише ста злотих. Маклер і мене пошив у дурні. Але... але пістолет, каже він, коштує грошей... Більше ста злотих. Їй-богу, більше! Пістолет! Маклена
(взявши гроші) — Я вже виросла! Виросла! Дивіться! Ось вам ваші гроші! Дивіться і рахуйте! (Лічить.) Сто злотих... (Рве і кидає.) Двісті п'ятдесят. (Рве і кидає.) А ось і дрібніші папірці. (Рве і кидає.) Зброжек
(у нестямі) — За квартиру? Комірне мені? Маклена
— Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пістолет, каже, коштує (зводить револьвер) більше ста. Батько розповість про все це, то, може, й там у банках — порвуть ваші гроші! (Націлилась.) Зброжек
(затулившись рукою) — Не треба, не треба! Прошу вас! Але Маклена знов обійшла його, тоді він побіг од неї. Маклена вистрілила. Зброжек упав. Маклена кинула револьвер. Зупинилась і стоїть непорушно, доки не почувся з балкона сюрчок. Сюрчок, яким викликають поліцейських. Тоді вона побігла до воріт. Але повернулась і взяла револьвер. Коли, побігши, почула, що у ворота входять, кинулась уздовж стіни до Кундової будки. З будки вилазить музикант.
Маклена
— Ви бачили? Чули? Розкажіть про все це поліції. Або перекажіть батькові і Христинці. І скажіть, що я... Десь збоку засюрчав сюрчок.
(Вона перелізла через стіну. Ще раз виткнулась її голова. Гукнула дзвінко, махнула рукою.) Перекажіть, що я повернуся! Неодмінно!
І щезла. Музикант, горблячись від холоду, пішов у той бік, куди показала Маклена. Та його сіпонув поза спину холод і повернула якась думка. Він озирнувся і побіг у протилежний бік. Повернувся і знову пішов, куди показала Маклена, здається, вже більш рішуче. З-за стіни, де пролізла Маклена, десь далеко сходило сонце.
Завіса
1 У час, коли в небі яснім Рум'яніє скромна зоринка, Природа в убранні своїм Радіє, співаючи дзвінко. І ластівка весело нам Щебече в погідній блакиті. Співайте ж і ви, як вона, Виспівуйте, діти, щомиті! |