Маклена Граса

Микола Куліш

— Ні. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав із жебрацтва зробити певний жанр мистецтва.

— А не навпаки?

— Будь ласка, переконайтесь. Оцю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному дворі. Під акомпанемент піаніно. Бо майже в кожному дворі грає своє піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує мало не вся Польща. Це вже, я гадаю, мистецтво. От, наприклад, зараз у сусіднім дворі хтось грає на піаніно знамениті «Deux polonaises» божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум. Устарій Польщі шумить кривавий бенкет. Кров, звичайно, як вино, а вино — як кров. Очі чарівних дам — як ранішній світанок, а ранішній світанок — як дамські очі. Сталевими блискавицями виблискують польські шаблі et caetera vivat! Річ Посполита на перших хвилях історичного піднесення. Ще вище, ще вище, і ось polonaises — здавалося, непоганий, врочистий і непереможний похід на світовий Вавель¹. (Грає на дудці полонез.)

— А непогано! Навіть браво! Браво! Старий і славний рід Зарембських у цьому полонезі йшов попереду. Старий Заремба. За Казимира починав.

— А ми, мабуть, завершимо цей історичний похід мільйонним всепольським полонезом жебраків. (Грає полонез у мінорному тоні.) На Вавель, через усю Польщу. І буде вся Польща цвинтарем, а Вавель — надмогильним пам'ятником їй... Кінець! Кінцем навіть пахне в повітрі — зима.

— Кому зима і смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембські! Нам тісно танцювати! Земля старої Польщі ввігнулася під нами, як старий селянський тік. Ми тупцяємося в долині. Нам потрібні нові шляхи од моря й до моря. Нам потрібно якнайскоріше вийти на простір степового океану, за сталевий Дніпро, і туди, де оспіваний поетом...

— Ну як?

— Фабрику таки закрито, Маклено. І нас усіх звільнили. Як і передрік пан Зброжек, щоб у нього язик одсох. Закрито і запечатано. Запечатано і пропечатано: фабрика продається з торгів. Товариші понесли вже речі продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цілий аукціон...

— А що каже комітет?

— От його б тепер з торгів продати, та ніхто не купить.

— А товариш Окрай?

— Не прийшов твій Окрай. Запалив наші думки, а сам, бач, пощез. Довів до аукціону. Обдурив. Комуніст!

— Він не такий. Він не може обдурити.

— Чому не може?

— Не може! В нього очі не такі!

— Правда, що не такі. І не показав. Треба було слухатися пепеесівців. Ті хоч і заведуть, та зате не кинуть. І очей не ховають. У них гарні очі...

— Гарні очі?

— Гарні очі. А цей, бач, і не показав.

— А може, він хворий.

— І звістки не подав. Доагітував. (Із сумним гумором.) Капіталізмові настає кінець. Його закопає пролетаріат. Пролетаріат — могильник капіталізму. Могильник і трунар. Так і сталось. Їй-богу, так. Застрайкували і зробили з фабрики Зарембського труну. Стоїть, як труна. Тільки що ж далі тепер робити пролетаріатові? Собі труну?.. Ні! Треба слухатися пепеесівців. Наших старих пепеесівців. Ті хоч очей не ховають. У них такі гарні очі. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що їй боляче.) Такі гарні очі, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудний! Стид, кажуть, не дим — очей не виїсть...

— А-а... Це ти? Значить, я вже прийшов. Так. А де Анелька?

— Вона хвора. Лежить.

— Хвора? Значить, на побачення не ходила?

— Була.

— Ага. Після побачення захворіла. Значить, і зять уже не зять. Пронюхав? Знає?

— Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Вельми! Я просила тебе, Юзю, — не треба. А тепер дівчинка хвора!

— Пан Владек образився, що я хотів купити фабрику. Він дуже образився на це. То що ж мені тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Ніколи не куплю! І вона для мене розвалилася! І балкон! Все! Банк, де я тримав свої гроші, крахнув. Усе, що двадцять три роки збирав по камінчику, розвалилося. Долари покотились і закотилися за обрій. Навіки, чорт — Бог. Чорт — Бог!

— Юзю!

— Чорт — Бог! Чорт — Бог!

— Тобі не можна хвилюватися!

— А що мені тепер можна? Що?

— У тебе ж астма, Юзю!

— У мене астма. Весь світ захворів на астму! Астма душить увесь світ! Він харчить і давиться. Його серце — банк, всесвітній банк — ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш домашній лікарський порадник? Що нам радять од припадку? (Розгорнув лікарський порадник.) Морфій! Морфій під шкіру! (Читає.) «Іноді допомагає, якщо пустити кров». (Кричить.) Мерщій пустити світові кров! Мерщій кров!

— Я зараз побіжу по лікаря. Я зараз, Юзю! Ох, Матінко Божа, Матінко Божа, Матінка Божа! (Біжить і говорить сама до себе.) Все тепер на світі таке ґвалтовне, раптове! Все на тебе як із-за рогу, ось так... Я вже боюсь ходити... (Вибігла.)

— Не треба мені лікаря! Грошей катма! Покотилися! Чорт — Бог! Чорт — Бог! Мені треба за щось учепитися, а то я теж покочусь. Ух, який вітер! Який страшний вітер! За якусь думку, за одну крапку вчепитися б! Гроші круглі, земля кругла, все крутиться, все котиться, і голова котиться. Вона теж кругла. Але за щось треба вчепитися. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли більше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак на стелі.) Коли вже в маклера закрутилася голова, значить, маклерові залишилось одне — гак. Так! Він збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скільки ж, питається в задачі, треба збирати тепер, коли криза? Я вже не розв'яжу цієї задачі. (Замикає двері.) Гак — і кінець! Смерть! Здається, я застрахував себе од смерті. Го-го! За самогубство премії не дадуть. Доведеться навіть без премії, без будь-якого зиску померти. І це маклерові, га? (Залазить на стілець.) А втім, стривай. Зажди! Хіба не можна заробити на власній смерті? Поміркуй, маклере! Думай, маклере! Думай! Го-го! Стій! Здається, вчепився!.. (Злізає із стільця. У двері стукають.) Можна.

— Христинко, держи ноги! Мої ноги пішли. Заверни. (Отямившись.) Ху-у. І приверзеться ж. Христинко! Ти б засвітила каганець, а то щось дуже вже темно. Здається, весь світ без вогника. Дощ. Чуєш, Христинко? Га, Христинко? (Прислухавшись, підводиться й через силу йде до печі.)

— Ой! Ви знову встали?

— Каганець засвітити хотів...

— А Христинка?

— Спить, чи що... Будив, не озивається.

— Ну хіба ж так можна? Хіба ж так видужаєте?

— Куди ти поділа кресало й губку?

— Ось. Я завжди кладу осьдечки, біля печі.

— Біля мене клади. Давай, я роздмухаю! (Викрешує.) Погано без руху... (Роздмухує вогонь.)

— Знову ноги наллються і спухнуть!

— Ось приверзлося, що ніби пішли од мене. Взули валянки й пішли до дверей... (Обертаючи це на жарт.) Так я за ними навздогін... Глянь-но, як там спить Христинка.

— Спить... (До Христинки.) Христинко, вставай!