Маклена Граса

Микола Куліш

— А що ж їстиме Жужелька?

— Мамо!

— Ох, Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення — годує жебрачку.

— Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боже збав! Я одбираю в кошик усе найсмачніше. В той кошик, у якому я брала сніданок до гімназії. Це мій другий сніданок.

— Дивись, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Якщо я вийду заміж — а це буде за три дні, — приходь до мене по цей кошик. Хоч і щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну бери, кажу, а то звелю віднести назад. Та й справді Жужельці оддам... Бери!

— На, Кунде, а то й справді оддадуть Жужельці! Хоча пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, однак, бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: чим, каже, робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює. Недарма товариш Окрай говорив, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і якби моя сила, я б їм такого наробила, як там (жест на схід) зробили.

— Боже! Вона вже більшовичка!

— І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. У тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.

— Тоді оддай назад.

— Їж, Кунде! Злидні женуть нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, зі своєї спальні вулицю, як це роблять геть усі пані і, напевне, зробить і панна Анеля.

— Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Аж заплакала.) Оддай!

— Їж, Кунде! А що не з'їси, мені оддаси — від тебе я візьму з радістю!

— Зараз же оддай! (Хоче взяти об'їдки, та собака гарчить.) Оддай! Од-да-ай, кажу!

— Панно Анелю!

— Ах, перепрошую, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але ж подумайте! Вона збирає там, за канавами, різні покидьки, кістки і таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері нема. Мені стало жалько її. Я наказала принести їй все, що лишилося від сніданку: цілу котлетку, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх — собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!

— Ви покарані за недоречну у наш час гуманність.

— Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці цієї мужички?

— Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два злотих, на які можна купити собі хліба й зварити собі борщу навіть з м'ясом. Отож, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.

— Отже, я покарана з обох боків? Подвійно?

— Отже, так.

— І вам не жалько мене?

— Ні.

— Я серйозно... Аніскільки?

— Якщо ви серйозно, то аніпівстільки.

— Але, може, все-таки у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?

— Ви питаєте чи просите?

— А як ви гадаєте?

— Дорогі панове!..

— Ради пана Ісуса!

— Крихточку з вашого щасливого столу!

— Ви просите?

— Я?

— Просимо!

— Я милостині нікому не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю!

— Не позбавляйте нас хоч цієї роботи!

— Подайте ради Матері Божої!

— Зверніться он до панни Анелі.

— Пан Владек повинен знати, що таке ввічливість: навіть жебракам перший мусить відповідати кавалер.

— У мене стоїть фабрика без робітників. Хочете хліба — підіть проженіть страйкарів, станьте на їхнє місце й працюйте. Польщі потрібно нагромадити власні капітали, а не старцювати, треба закласти свій золотий підмурок, а не страйкувати біля порожніх кас. Ідіть геть!

— То як же ви гадаєте?

— Я вже сказав. Милостині нікому не даю.

— Це відповідь на моє запитання?

— Так.

— Після вашого вчорашнього освідчення на колінах?

— Ні! Це після деяких сьогоднішніх неприємних для мене новин і оказій. З'ясувалося, що ваш любенький татусь, а мій підручний маклер і орендар був перший і найсерйозніший претендент на купівлю з торгів моєї фабрики й усього мого майна, що це він намагався уплутати моє підприємство в борги і навіть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо й досі не вигнав їх з моїх квартир.

— Я про це нічого не знала. Я і мама. Слово честі. Абсолютно нічого. Але я певна, що тепер, дізнавшись про вашу пропозицію, він уже не купуватиме вашої фабрики.

— Дізнавшись про сьогоднішні повідомлення банку, я теж певен, що не купуватиме.

— Навпаки, коли він дізнався сьогодні про це, він дуже зрадів.

— Банківським повідомленням?

— Я не знаю, про що ви говорите. Він зрадів, коли я і мама признались йому, що ви освідчилися мені в коханні.

— Пардон! Ви коли йому про це сказали?

— Сьогодні. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освідчення було для мене таким несподіваним, раптовим, що я вирішила відкласти переговори з батьками на ранок. Хоча мамі я сказала ще вдосвіта. Подумки я ще раз обійшла вчорашню алею, щоб... щоб підняти кожне ваше упущене слово, можливо, недочуте... загублений рух. Потім перебирала їх при зорях, складала з своїми, і з цього виходили такі чарівні, прекрасні узори, що зараз я навіть боюсь переглянути їх... Після ваших сьогоднішніх нових слів — боюсь...

— А тим часом ваш татусь при тих самих зорях складав золоті узори з прибутків од моєї фабрики. Я теж боюся. А втім, пробачте і скажіть нарешті, що саме сказав він, дізнавшись про мою пропозицію?

— Він сказав, що... буде дуже радий і щасливий... і якщо пан Владек справді... покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три дні.

— Що ж він думає — після сьогоднішнього розп'яття на банківському хресті воскреснути через три дні?

— Я не знаю, про який хрест ви говорите.

— Про який? Спитайте в батька. Він уже знає. І передайте, будь ласка, йому...

— Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас підходить жебрак. Тим паче зараз, коли жебрацтво стало мало не головною професією в Польщі...

— Ви, бува, не з українських народних демократів?