Маклена Граса

Микола Куліш

— Хто... ви?

— Я! (Вилазить із будки.) Я — як єдність самосвідомості у філософії, світова субстанція, невмируще «я»! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. «Я»! З якого виникає всесвіт у Фіхте і навіть за матеріалізмом — найвищий ступінь у розвитку матерії — «я»!

— Ой, це ви?.. Що грали на дудці перед паном Зарембським?

— Так. На жаль, це я, що грав, як ви кажете, на дудці перед паном Зарембським. Але я грав йому на дудці! На дудці, хай йому чорт! На дудці! На інструменті високого мистецтва я ніколи не гратиму панові Зарембському! А втім, чого я хвилююсь? Адже я колись концертував. Але я грав усім. І не моя провина, що в перших рядах сиділи Зарембські. Втім, це не так уже й важливо... Перші для мистецтва ті, що його розуміють і люблять.

— А чого ви в будку залізли?

— Я в ній ночую.

— Ночуєте?

— Це тепер моя квартира. Квартира польського музиканта-віртуоза Ігнатія Падура. В такому становищі, здається, треба ще розповісти біографію. Коротко. Колись я грав, і прізвище Падур було гучним. Мені навіть пророкували світову славу. Я, звісно, захотів грати всьому світові з польської державної естради. Пішов у легіони. Воював за світовий гуманізм, за вільну Польщу et cetera. Але на естраду зійшли якісь нові музиканти. Од мене дуже тхне горілкою?

— Дуже.

— Ну от. Не музиканти, а бездарні ремісники. Вони грають на казенних струнах улесливі симфонії диктаторові, а за це їм надано диригентські пости в мистецтві. Мені ж пан Пілсудський дав оцю будку...

— І ви погодилися? Влізли?

— Я?.. Гм... (Знову збитий з високої іронії.) Так! Я вліз.

— Але ж це не його будка. Це Кундова будка!

— Ma fille¹, ви ще не знаєте, що таке іронія.

— Я не знаю, що це таке. Але якби це була будка Пілсудського — скажіть, пустив би він вас?

— Гм... Це справді ще питання!

— Ну от... А ви кажете таке... Це Кундова будка!

— Атож. У мене вийшла риторика. У вас краще, ma fille. Безпосередніше. І гостріше, чорт візьми! Це навіть не Пілсудського будка. Це Кундова будка. Його (на собаку) звати Кунд?

— Кунд добрий!

— Еге ж, у нього дуже гарна шерсть. Волохата, тепла! От тільки кусають блохи. Але, кусаючи, вони і гріють шкіру. Ви тільки не кажіть нікому, що я тут ночую. Щоб не вигнали. Хоч я певен, що ви не скажете. Я вас трохи знаю. Я бачив, як ви збираєте на канавах кістки. І як ділилися з Кундом. Я вас вважаю за другу після Кунда благородну істоту в Польщі. Їй-богу! Мені хочеться сказати вам щось приємне. Але що?

— Скажіть, що б ви зробили, якби прийшов хазяїн і почав виганяти з квартири вашого хворого батька і сказав би: станеш на коліна — не вижену, та коли б ще до того ви були дівчиною, а заробити ніде не можна, то що б ви зробили?

— Те, що я вже зробив. Пішов у будку, а не став навколішки! (Аж скрикнув.) І не стану! Здохну в оцій ось будці, а не стану! Хоча я не знаю, для чого тоді людині коліна? Та й хіба в колінах згинається людина? (До себе.) Ось мені гадалося, що, вповзаючи в цю будку на колінах, я все-таки не стою перед ним навколішки. А виходить — навпаки. Прибігає вночі якесь наївне дівчатко і просто так питає — чи не той я, що сьогодні грав їм на дудці? Але що гірше? Дудка чи коліна? Га? Тепер я у вас питаю!

— У вас є мама?

— Гм. Ви хочете сказати, щоб я про це у мами запитав? Нема. Згідно з хрестоматією, нікого нема. Я геть самотній. Я сирота.

— То чому ж ви залізли сюди й сидите? Чому не підете в революціонери, коли у вас нікого нема і ви супроти них?

— Нарешті звичайне, трафаретне питання. У революціонери? В комуністи? А навіщо туди йти, ma fille? Заради чого? Для чого?

— Як це — навіщо? Як — заради чого? Та як вам не сором так говорити? Ви, може, й справді не знаєте навіщо? Та коли б ви тільки знали, заради чого борються, наприклад, комуністи, ви б так не питали! Але якби я зараз була сама, якби Христинка була трохи більша, а батько не хворів, я б зараз же майнула через оцю стіну і пішла б у революціонери! Побігла б! Ой, як би я билася за соціалізм!

— Це, ma fille, мої юнацькі фантазії та мрії. А ти їх мені сьогодні повторюєш. Сьогодні, коли я вже виріс із них і знаю, що соціалізм — це буде лише друга після християнства світова ілюзія...

— А що таке — ілюзія?

— Річ лише уявна, але нездійсненна.

— Та яка ж вона нездійсненна, коли її всі пани бояться, а поліція за неї в тюрми саджає? От чудний! Та якби ви тільки бачили, як сьогодні вели в тюрму товариша Окрая! З шаблями наголо, не спускали з нього очей. Ось так! (Показує.) Ви думаєте, за нездійсненну річ отак поведуть?

— Це такий кульгавий? Агітатор?

— Його поранили в ногу. Він комуніст. Йде! Їх четверо, величезні такі здоровили, похмурі і злі. А він ловить дощові краплини і сміється. Вони на нього дивляться, він — на весь світ. І ви думаєте, він один такий? Мільйон дев'ятсот тисяч!

— Дощові краплини ловить?

— По тюрмах усього світу замкнуті.

— Звідки ви це знаєте?

— Сама з прокламації вичитала. А знаєте, скільки їх було розстріляно й повішено за рік? Дев'яносто тисяч п'ятсот! (Не дочекавшись подиву чи співчуття.) Магда ось теж не змогла зразу зрозуміти цього числа, то я їй пояснила так. Скільки рік має днів, ви знаєте?

— Триста шістдесят п'ять — колись мене вчили.

— Виходить, що кожного дня розстрілювали двісті п'ятдесят. Ви тільки порахуйте! Це значить, кожної години — десять чоловік. Кожні шість хвилин — одного. Ось ми з вами скільки сидимо? Шість хвилин? Більше? (Тихо.) Значить, двоє вже загинули на землі. Я іноді, як прислухаюсь отак, чую постріли... І ви кажете: соціалізм — це нездійсненна річ! Та вона вже здійснюється! Он там, у радянських краях. Я, коли вийду вночі за канави в полі і гляну в той бік (жест на схід), вдивлюся отак, то бачу — далеко-далеко, он там, уже сяє соціалізм.

— Дев'яносто тисяч п'ятсот, якщо вірити прокламації. Це значить — дев'яносто тисяч п'ятсот трун? Якщо їх виставити в ряд, це приблизно на сорок п'ять кілометрів. Та-ак. Жоден ксьондз не зможе обійти їх з молитвою. Минуть ще роки, десятки років — і цими трунами можна буде оперезати всю землю, ma fille, по екватору. Але земля від цього не перестане обертатись навколо сонця і залишиться землею, і люди, і труни, і осінь, нерівність і собачі будки на ній були і завжди будуть.

— І ви отак сидітимете тут?

— Я? Гм... Це ви про перспективу?

— Боже! Який ви обідраний! Вас треба залатати!..

— Од бочки Діогена до цієї будки був довгий шлях. Обідрався!

— То приходьте до нас завтра. Я вам усе залатаю. А ви за це заграєте мені. Я люблю музику. Заграєте? Щоб так ясно стало. Що ви мені заграєте? Га?

— Що? Колись мені гралося ось що. Я вдосвіта виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутні дерева. Таких тепер нема. Ну, такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А вдалині — передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такої теж не буває. В неї очі — як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їй руки, і ми йдемо по алеї в якийсь невідомий, неземний край. Мусить зійти зовсім інакше сонце, не наше, паскудне, а зовсім нове. Ми йдемо і йдемо. Ми наче вічно йдемо...

— Не дуже мені подобається. А тепер що граєте?

— Тепер? Тепер ось що: минули і революції, соціалізм і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній. Сонце — як місяць, а місяць — як півсковорідки.

— Не треба! Годі!

— Сонце — як місяць, а місяць — як півсковорідки — сидить останній музикант і грає на дудці. (Грає на дудці.) Це теперішня моя композиція...

— Ні. Цього ніколи не буде! Ніколи! Навпаки — земля буде осяяна, як... сонце! Всюди гратиме музика. А я вийду заміж... За більшовика! На аероплані! (Побігла від нього.) Я думала, він допоможе мені, порадить, а він... сам як півсковорідки!..