Народна гордість

Остап Вишня

Нарада передовиків — щорічне свято українських хліборобів.

Дивіться, милуйтеся тут цвітом колгоспної України — чудовими людьми, гордістю нашою! Дивіться, який неоглядно великий шлях вони пройшли, який стрибок зробили од віку чорного, минулого до віку ясного, нинішнього!

Макар Онисимович Посмітний, голова колгоспу імені Будьонного, Березівського району, Одеської області, — передовик і новатор сільського господарства.

Макар Онисимович, розуміється, був на першій такій нараді, був він взагалі на всіх нарадах передовиків, бо був передовиком і тоді, коли ще не було й нарад передовиків сільського господарства.

Передовиком він був іще й тоді, коли колгоспів не було: попереду всіх був Макар Онисимович, як панів били, а потім поперед усіх мчав на баскому коні в Кінній армії С. М. Будьонного, як били всіх тих, кого належало бити.

Перед вів М. О. Посмітний, як заснували колгосп на землях того пана, де колись батракував Макар Онисимович.

Він є зачинатель колгоспного руху на Україні, беззмінний голова колгоспу, що його члени артілі, колишні бійці Кінної армії назвали ім’ям свого бойового командира, тепер маршала С. М. Будьонного.

Отож виходить, що вже під тридцять літ підбивається, як ходить Макар Онисимович у головах, і весь цей час ходить він у передовиках.

Він, мабуть, і народився передовиком.

За всю славну історію колгоспу імені Будьонного, за весь час головування в ньому Макара Онисимовича Посмітного всього було.

— Було з маком, було й з таком!

Та ніколи не було без віри в перемогу, без любові до колгоспного ладу!

Дуже вже люто ненавидів Посмітний панів і тому так кріпко полюбив колгоспи.

Із щабля на щабель, поволі, сходами, все вгору та вгору — аж до найпередовішого колгоспу в Союзі, до депутата Верховної Ради республіки, до Героя Соціалістичної Праці.

Од ціпка в одній руці і гвинтівки (од куркулів!) за плечима — до бідарки, від бідарки — до тачанки, від тачанки — до «Москвича», від «Москвича» — до «Побєди». Від іржавого плужка та конячки в конопляних наритниках — до могутніх тракторів, до комбайнів.

Так у всьому: «від» і «до»...

І аж до того, щоб на останній нараді передовиків сказати:

— Запитують, хто мене вивчив у колгоспі головувати? Партія! І колгосп — рентабельний!

Про колгосп — усе! А решта все — про людей!

Ми ж із вами пам’ятаємо виступи Макара Онисимовича, мабуть, чи не на всіх республіканських нарадах передовиків сільського господарства.

Він завжди докладно й мудро розповідав, із зошитом у руках, як колгосп хазяйнував минулого року. Розказував, і які в колгоспі врожаї кожної культури, і скільки було заплановано, і скільки зібрано. І як у колгоспі з худобою, і скільки надоєно молока, і скільки яєць нанесено, і поросят наплоджено... І про план на майбутнє... Повна картина колгоспного життя й роботи.

А тепер усього тільки:

— Колгосп у нас рентабельний!

І всі вірять, що рентабельний! Не може бути нерентабельний!

Макара Онисимовича якось навесні запитали:

— Які ваші прогнози, товаришу Посмітний?

Весна була несприятлива, капризна, посушлива і викликала тривогу.

Що відповість колишній панський батрак?

Тоді Макар Онисимович спокійно сказав:

— Хай каміння з неба падає, а в колгоспі врожай буде! Колгосп свої зобов’язання перед державою виконає, людей і фонди забезпечить!

Що це — хвастощі?

Ні — це віра в агротехніку, віра в людей, певність у тому, що бездоганність проробленого, як того вимагає наука, переборе і каміння з неба!

Переборов же колгоспний лад усе те, що падало на республіку з неба у Вітчизняну війну, хоч воно, те, що падало, було «почище» небесного каміння.

Пам’ятаєте, на минулих республіканських нарадах передовиків Макара Онисимовича непокоїла культура землеробства.

Не те, приміром, щоб тільки виорати, посіяти, зібрати, змолотити, а як виорати, посіяти, зібрати...

Ну, ясно, соціалістичне змагання — і премія переможцеві. Премія — кабан!

— Невже ви, товаришу Посмітний, у премію кабана даєте?

— Не я даю, а правління! Даємо! Щоб із одного кабана сто кабанів було! Даємо! Не я, а правління — майте на увазі! У всьому так. Колектив!

Тепер Макар Онисимович уже про культуру землеробства не згадує. Перейдений етап. Культура є!

І єсть де про ту культуру говорити, прищеплювати її, показувати: єсть театр-клуб, єсть радіовузол, гуртки самодіяльності, спортклуб і т. ін.

Є де й культурно жити.

Все, виходить, є?

Ні, не все!

А що ж іще непокоїть колишнього панського батрака, голову колгоспу, селянина-колгоспника Макара Онисимовича Посмітного?

Живуть багато, у пошані, в славі! Що ще?

Непокоять люди. Людська поведінка. Колгоспна мораль.

— Ви думаєте, — говорить на нараді Макар Онисимович Посмітний, — неповага до старших! Як це можна допустити? — І на трибуні сердиться: — Свекруха й невістка разом в одній хаті. Чоловік завжди на роботі. Не любить невістка свекруху. Гиркає на неї. Чортом дивиться на стару. Гиркала, гиркала, а потім почала знущатися. Їсти давала не дуже, та, проте, давала. Але як? До столу не припускає. Сипне сього-того в черепочок: «У запічок! Отам ваше місце, а не за столом!» Допекла стару, що та не витримала, прийшла, вся в сльозах: «Так і так, Макаре Онисимовичу! Хіба ж я не людина, що вже й до столу не пускають!» Сказати правду, не вірилося, що так можна до старої людини ставитися. Піду, гадаю собі, перевірю. Заходжу. Снідають якраз. За столом невістка й діти. Чоловік на роботі! «А де мати?» — питаю. — «Та вони там он біля печі!» Справді, в закутку сидить старенька з черепком у руках. «Як же ж це, — питаю, — хіба для матері вже й місця за столом нема?» — «Та тут, за столом, діти, вони їм заважають! Там їм краще, зручніше». — «Не думаю, — кажу, — щоб діти їм заважали! Не гаразд робите, молодице!» — «Буде їм добре й там!..» Побалакав із чоловіком. «А що я, — каже, — з нею зроблю? Не слухає! До матері дуже люта!» — «Ну, тоді, — кажу, — ми зробимо!» На засіданні правління ставлю справу про неповагу до старої людини, про знущання з неї!.. Правління ухвалює: виключити з колгоспу! І виключили! А як же інакше?! Махни рукою на такі випадки, не зверни уваги, — що ж тоді буде? Чекати, що й мої діти, як я постаріюсь, і мене у запічок заженуть! І це ж робиться при малих дітях! Для них такий приклад! Як же вони ставитимуться до старих?! Ну, після того прибігає невістка та в сльози: «Простіть! Більше не буду!» — «Це від тебе, — кажу, — залежить, виправишся — поставимо на правлінні: може, й поновимо в членстві». Зустрів стареньку, питаю: «Ну, як невістка?» А вона мені: «Ніби ангел через хату пролетів! Спасибі вам!»