|
Народна гордість
Остап Вишня
|
А як тій душі не ховатися, коли всеньке життя і їх, і їхніх дітей у фудульного пана в руках було. Ой, більше в бідного гуцула було панові боргів, як тих коломийок! А за великим Каменярем хай про «романтичних» легінів скаже правдива пісня:
А за піснею хай ще раз скаже великий борець і печальник за долю робочого люду Іван Франко в своєму «Гуцульському королеві», як жилося та «танцювалося» на зелених полонинах, під високими смереками, де лунали «трембітині тони»: «...над нами висіло одно страшне і невідоме: устєріцький пан. То був направду наш король, наш найвищий судія, такий, що не питав ані суду, ані права, лише міг брати, в кайдани кувати, катувати та вбивати кожного, хто йому подобався. Сидів у тих Устєріках, як ведмідь у гаврі, і куди простягнув лапу, текла кров, а принаймні плили сльози». О! Виходить, що у веселих, дуже «романтичних» легінів текли від панської ласки кров і сльози... А коли тече кров або принаймні сльози, тоді, мабуть, не до танців... Нам так здається... А тепер хай пісня розповість про те, як жилося-булося чорнобривим Марічкам теж у «вільну від співів веселих коломийок хвилину». Отак жилося-булося:
О! Виходить, що й Марічки не тільки коломийок співали, а й плакали... Та як плакали! У понеділок, у вівторок, у середу, у четвер, у п’ятницю, у суботу, у неділю... Від понеділка — до понеділка! Сім день на тиждень! Усього тільки сім день на тиждень. А коли дівчина плаче, тоді, мабуть, їй не до танців! Нам так здається. А тепер підсумуємо, як жилося-булося гуцулам-українцям за старих австро-угорських часів. Але хай за нас це зробить свідок того життя великий український письменник Іван Франко: «А гуцули, звичайно, забитий, загуканий нарід... Ані скарбових кльоців рубати, ані скарбових дараб гнати ми не перестали, але грошові данини зробилися чимраз тяжчі і життя тяжче і скрутніше — ой, ой, ой, яке скрутніше». Писалося це в 1906—1907 роках. Після цісарської Австро-Угорщини — панська Польща. Про життя гуцулів за панської Польщі мальовничо розповідала учасниця республіканської наради передовиків сільського господарства, ланкова з Станіславщини т. Сливинська. — Слово має товаришка Сливинська! — голова наради каже. Рвучко, чітко, аж ніби такт одбиваючи, до трибуни підходить в західноселянському жіночому строю літненька вже, невисока, чорнява жінка. Коли, після звичайних привітань, Сливинська заявила, що вона з восьми років у наймах, Олена Семенівна Хобта, що сиділа за столом президії, не дуже здивувалася, а тільки головою кивнула: — Знаємо! Чи колишня царська Росія, чи колишня цісарська Австро-Угорщина — для бідної жінки однаково: найми! Ані кордони, ані мова, ані назва держави — ніщо не врятує бідного! Найми! Праця на пана! Знаємо! Говори, мовляв, сестро, далі! І сестра говорить далі: — З восьми до двайцяти і двох років у наймах. Працюю та й думаю собі: «А хто ж мене, сараку, заміж візьме?» Молодого не знайшлося, за старого віддалася. То сама гнула спину в куркулів та в панів, а як віддалася, вдвох почали спину гнути у куркулів та в панів. Полегшало молодиці! Так оте «заміж» допомогло, як завжди дуже добре допомагає мертвому кадило. Допрацювалося подружжя... Чоловік з тої праці помер, а жінка розібрала останнього хліва, щоб труну зробити та тіло похоронити. Оце й увесь заробіток!
* * *
Радянська влада на Гуцульщині... Ні в кого тепер не працює в наймах гуцулка радянська Сливинська, нема чого їй гнути ні перед ким спину. Представниця молодого колгоспу, вона сміливо промовляє перед представниками партії, перед представниками влади, перед найзнатнішими, найдостойнішими людьми своєї Батьківщини Радянської! Її ланка дає по сто вісім центнерів кукурудзи з гектара. Забезпечена вона, забезпечені її краяни, бо вона газдиня, справжня газдиня, тобто господарка і своєї землі, і своєї долі. І як вона широко-весело зо сміху розлягається, — а за нею і всенька зала, — розповідаючи: — Перший трактор землю на наші лани приїхав орати! Вийшла я в поле, дивлюся, а біля трактора цілий натовп люду. Що таке? А люди за трактором ідуть, землю в жмені хапають та нюхають! Казано, що після трактора і земля, і хліб нафтою одгонитимуть! Виявилося, що ні земля, ні хліб нафтою після трактора не одгонять, а от куркулі та підкуркульники справді-таки трактором... проганяються... З народної, з колгоспної землі проганяються... Радянська гуцулка — справжня газдиня своєї колись поневоленої землі, своєї країни. Через те так дзвінко, так весело лунає її голос в залі столичного театру, через те вона так сміливо звертається до свого міністра сільського господарства: — Машину, автомашину я прошу для нашого колгоспу! І щоб ту машину я в колгосп привезла! Я... Бо я, член колективу, хочу щось таке для своїх людей ізробити, щоб пам’ятка про це була! Люди забезпечені... Та не тільки ж справа в кілограмах на трудодень, не тільки в паляницях та в салі! Людина — я! Вільна! З усіма рівна! Не «тінь забутих предків», а людина! І предки мої не забуті! Предки мої! Федькович — славен єсть! Довбуш — у піснях! Не тінь я, а людина! Вируй, Черемоше! Шуміть, смереки! Трембіто, грай! Слухайте пани, агій на вашу голову! |