Народна гордість

Остап Вишня

Ми з вами розуміємо, що питання поведінки людини, питання колгоспної, комуністичної моралі в данім разі в колгоспі імені Будьонного непокоїть не самого тільки Макара Онисимовича Посмітного.

В колгоспі єсть партійна організація, єсть комсомольська організація. Не без їхньої допомоги, їхнього впливу, їхньої ініціативи все це робиться, — та й не тільки в справах людської поведінки!

Але що для Посмітного характерно: не тупцювати на місці, не заспокоюватися (вже, мовляв, богова борода в руці), не обмежувати себе лише господарськими справами, будувати не тільки добробут колгоспний, викохувати не тільки нову пшеницю, — а організовувати по-новому ціле життя, у всім його комплексі, у всенькій його різноманітності...

Єсть нова культура хліборобства, єсть нова пшениця, повинна бути і нова людина! І вона буде! Мусить бути!

І простує, мабуть, іноді вузькою межею поміж колишніми панськими, а тепер широкими колгоспними ланами колишній панський батрак Макар Онисимович Посмітний, простує та й посміхається:

— Ну що, пане? Що, якби ти оце встав? (Бодай ти ніколи не встав!) Хто кого? В кого краща пшениця? І коні, і воли, і корови, і свині, і кури?! Хто багатіший?! Хто розумніший? Хто культурніший? Лежи каменем! Все дно колгоспних свиней, пане, я тобі не довірив би. А люди?! Тобі вклонялись, а мене поважають! Та які люди!

Боротьба з залишками капіталістичної свідомості, боротьба за нову людину — багато ще в цій галузі роботи!

М. О. Посмітний це прекрасно розуміє.

В цій справі вплив колективу відіграє велику роль.

Макар Онисимович каже:

— Як хороше, коли колгоспне село потопає в садах. Коли біля кожного будинку росте двадцять-тридцять фруктових дерев. Та, на жаль, не всім хочеться викопати двадцять-тридцять ямок і посадити біля хати садочок. Тоді правління купує саджанці і своєю постановою зобов’язує посадити дерева. І село — в садках. І кожний, — навіть той, хто лінувався ямки копати, — коли дерева почали цвісти й плодоносити, щасливо посміхаючись, каже:

— Ах, як хороше! Як красиво!

А воно, справді, і хороше, і красиво, та ще й з яблуками, і з грушами, а взимку ще й з компотом!

— Передплачуйте газети! Читайте газети! Треба бути культурним!

І люди читають газети... Ширшає в людей виднокруг, культурнішають люди...

Поки що не можна, на жаль, перебутися без репресій. Репресій громадського характеру.

— Подивіться, в нарсуді нашому, — каже Макар Онисимович, — дуже рідко судяться наші колгоспники. Всі непорозуміння намагаємося ліквідувати на місці. Забешкетувала якось молодь, що недавно прибула до колгоспу. І такі, куди вам?! Пусти-вирвусь! Скликали засідання правління відкрите, поприходили і старі, й молоді колгоспники. «Бешкетувати, хлопці, ми не рекомендуємо! В нас хуліганство не в пошані». Ухвалили: заборонити протягом року відвідувати клуб. «Виправитеся, заспокоїтесь, покультурнішаєте — тоді дозволимо вам бувати в клубі! Клуб — культурна установа, некультурним там робити нема чого!»

Це не жарти: в клубі кіно, в клубі вистава, лекція чи танці, всі в клубі, всі веселяться, танцюють, а ти ходи вовком попід вікнами та зубами клацай! Мимоволі задумаєшся, чи й далі бешкетувати, чи заспокоїтися... І тихшають.

Весілля в колгоспі. Молодята женяться. І коли це молодята хороші, працьовиті, корисні члени колективу — це свято не тільки їхнє та їхніх родичів, це — свято всього колгоспу.

Відбувається засідання правління, виділяються для молодих подарунки, «посаг», все правління на чолі з головою бере участь у святі!

Не те що запросили там на весілля голову та членів правління, щоб випити, — ні, правління офіціально бере в цьому участь, надає приватній, здавалося б, справі колективного, громадського значення!

Хіба це не нове, не прекрасне в побуті?!

Хіба не згадуватиме все своє життя-подружжя, забуде хіба воно коли-небудь про таку подію в своєму житті?

Ніколи не забуде!

Розповідають про випадок у колгоспі імені Будьонного, коли женилися не дуже достойні і правління не взяло участі в святі.

Ми можемо тільки уявити собі, що це значить!

Це не весілля, — це похорон!

Розуміється, що були сльози, багато було сліз, і причитувань, і прохань не ганьбити весілля.

— А хто ганьбить? Самі себе ганьбите своєю роботою, своєю поведінкою!

Дали слово виправитися. Скликали правління, ухвалили, зважаючи на обіцянку виправитися, взяти участь у святі.

Нема нічого страшнішого в колективі, коли від тебе одвертається громада! Це — воістину страшно!

Виховувати людину — члена колективу, плекати колективну мораль, визначати й оберігати норми людської в колективі поведінки, — яка це величезна, грандіозна справа...

Хіба Макар Онисимович Посмітний, як справжній колгоспний проводир, може від неї відмахнутися?

Колгосп, мовляв, передовий, рентабельний! Все!

Ні, Посмітний не з тих!

І з яким обуренням розповідає Макар Онисимович про одного голову колгоспу.

— Поїду подивлюсь, як хазяйнують. Може, повчу, може, сам повчуся. Якраз збирали кукурудзу, соняшники. Бачу, погано люди роблять. Залишаються на полі соняшники, залишається кукурудза. Там солому розтягають. Приїжджаю, кажу хазяїнові: «Як ви це можете допускати? Ви ж знаєте, що це збитки і для колгоспу, і для держави. І для людей розпуста!» Хазяїнова жінка встряває в розмову — і до чоловіка: «А хіба тобі найбільше від усіх треба? Навіщо ти собі ворогів наживатимеш?!» Хіба в такого голови може бути путній порядок?! Хіба такий голова може настановити в колгоспі дисципліну?! — обурюється Макар Онисимович. — А ось іще випадок, — каже він далі. — Новообраний голова колгоспу, що до того працював в області, питає мене: «Товаришу Посмітний! Ваша дружина працює в колгоспі?» — «Працює! Авжеж!» — «А як же моя працюватиме? Я весь час на роботі, в роз’їздах — хто ж мені обідати варитиме, хто мене годуватиме?» — «А як же, — кажу йому, — колгоспники? І жінка працює, і чоловік працює, і обідають, і вечеряють...» З такого, пробачте, голови толку не буде, — рішуче каже Макар Онисимович.

А й справді, який може бути голова колгоспу, та ще й укрупненого, коли він, іще до колгоспу не доїхавши, бідкається, чи працюватиме його дружина, чи не працюватиме?

Бачите, не поцікавився він, як у Посмітного сіють, що в його ніколи не буває низьких врожаїв, його більше інтересує добре пообідати.

Дивишся на Макара Онисимовича Посмітного, як він сидить у президії, як він виступає з трибуни, виблискуючи Золотою на грудях Зіркою, — колгоспний проводир, цей, по суті, вже дід, — і тобі спокійно за колгоспний лад, за майбутнє, бо не один уже в нас, слава тобі господи, єсть Посмітний, що своєю працею в колгоспах, вірою в народ, любов’ю і відданістю справі партії Леніна на ділі довели, що вони можуть з гордістю заявити:

— Хай каміння з неба падає, а врожай буде!