Народна гордість

Остап Вишня

Ми, старші, добре з вами пам’ятаємо таку картину колишнього села: білоголове чотири-п’ятилітнє дівчатко, волосся їжаком, у полотняній до п’ят сорочині, гирить поперед себе, попід руки обнявши, замацапурене, чомусь обов’язково хустиною зап’яте, у кохтині до пупа дитя — Іванька або Ганнусю... Дитя те, голим тілом вилискуючи, дригає ніжками, іноді голосить, іноді тільки пихкає (пих!)...

Білоголове п’ятилітнє, волосся їжаком, дівчатко гирить Івасика чи Ганнусю з двору на шлях, у пісочок (у куряву), пригиривши — геп! — посадило, «куклу» з жованим хлібом йому в рота — цить!

— У бакшу, дівчатка, гратимемось! Івасику (чи Ганнусю), цить!

Грають у бакшу. І куреня ліплять, і кавуни, і дині, і огірки, і соняшники.

— А тепер давайте, дівчатка, палянички робити!

Роблять палянички... З кізяка хатку виліплюють...

За заводія на дитячій бакші, і в палянички, і в хатку, і через перелаз стрибати, — за заводія в усіх цих дитячих забавках оте білоголове, волосся їжаком, дівчатко — все воно! І скрізь воно попереду, і скрізь воно перше...

А коли тому білоголовому «стукне» вже сім років і коли мама удосвіта порається в хаті, щоб чи картоплі дітям наварити, чи кулешику, бо треба бігти до пана чи до куркуля на поденщину, воно, білоголове, визирає або з печі, або з-під рядна на полу та:

— Мамо! Поспали б іще трішечки! Я сама картоплі наварю, і кулешику... Я й борщу вмію! І всіх нагодую: і Івасика, і Ганнусю, і Петруся... Поспіть іще трішечки, мамо!

Тоді мама йде до білоголової дівчинки, пригортає її до себе, пестить її, голубить, а в самої з очей сльози — кап-кап.

— Ти ж іще маленька, дитино моя!

— Яка ж я, мамо, маленька, — мені вже сьомий!

Цілує мама, обіймає свою донечку:

— Я ж побіжу, а ти ж дивись, донечко, — до копанки і сама не підходь, і, боже борони, маленьких не пускай, і на вулицю не вибігайте, щоб, бува, не наїхало, і до колодязя, — дивись же ж пильненько, щоб Івасик до колодязя не побіг... Боже мій, боже мій! Та як повстають, повмивай усіх, щоб чистенькі були... Курочкам крихоток даси...

— Та не печалуйтесь, мамочко, я все зроблю... Я б іще і поросятко нагодувала, якби воно в нас було... А чи буде в нас, мамо, поросятко?

— Буде, доню, як бог дасть, буде!

— Ой мамо, який той бог твердий на поросята! Хіба йому жалко для нас маленького поросятка? Ви ж казали, що в пана багато поросят. І торік не дав...

Побігла мама...

А білоголове — вже семилітнє — дівча і картоплі на снідання наварить, і сестричку з братиками повмиває, і нагодує, і хату замете...

Уже найменшенького на «бакшу» носить меншенька, п’ятилітня, а білоголове вже з двору надзирає, щоб і до копанки не наближалися, і щоб на вулиці на когось не наїхало, і щоб корова (чужа, чужа корова!) не вдарила, а на Івасика кричить, віника в руках держачи:

— Ти куди ото до колодязя? Га? Ось я тебе!

Господиня! Як мама! У сім літ! Бо мама в наймах.

Вісім років білоголовій дівчинці... Настає — обов’язково настає — рок! — момент, коли стомлена, виснажена мати, причвалавши з панської чи куркульської роботи, дуже ніжно пригортає до себе свою білоголовеньку донечку, свою старшеньку, толубить її так ніжно-ніжно, та пестить, та плаче, плаче.

— Чого ви, матусю, плачете? — донечка білоголова питає.

— Важко мені, доню, татко на заробітках, вас у мене четверо... Чим вас, мої любі, дорогі мої, годувати? Ой донечко, донечко! Мабуть, і тобі треба піти до Бугаїв дітей глядіти!

— Ну, то й піду, матусюі Тільки не плачте!

Плаче мати до світанку, котяться сльози в білоголової дівчинки під рядном, щоб матуся не бачили! І тільки перед світом і само дівча незчулося, як запитало:

— А вони, мамо, не битимуть?

— Ні, дитинко, не битимуть! Я й прохатиму, я й молитиму, щоб не били!

А вдосвіта веде мати свою білоголову восьмилітню дівчинку до Бугаїв дітей глядіти.

— Ти ж слухайся, дитинко!

...Куркульська наймичка. З восьми років.

Дитиною, дівчиною, жінкою — найми... Від куркуля до пана, від пана до куркуля...

Іще добре, як бабою чи у своїх, чи в чужих за кусень хліба від досвіта до глупої ночі біля дітей та біля куделі, а то в покручених гіркою працею пальцях — ціпок, за худими, горем згорбленими плечима торба та нужденне попідвіконню:

— Дайте, Христа ради, що милость ваша!

І як епілог — отакусенька могилка край цвинтаря, на вітрі, біля канави, та з двох хмизинок на тій могилі отакісінький хрест!

Все!

Оце, коли хочете, біографія всіх таких, як Олена Семенівна Хобта до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Жовтень... Революція... Заклики Леніна... Більшовицька партія... Радянська влада... Соціалістичне колгоспне господарство...

З-за столу президії наради передовиків підводиться старенька сімдесятилітня сивоголова, у біленькій хустині бабуся і простує до трибуни.

На грудях у бабусі ордени й медалі, на грудях у бабусі зірка Героя Соціалістичної Праці і значок депутата Верховної Ради.

Величезна ясно-сліпуча зала обгортає бабусю любов’ю сотень сердець і вітає її громорокотом оплесків.

— Слово має Олена Семенівна Хобта.

І починає маленька сивоголова бабуся говорити.

Слухають бабусю керівники партії і уряду, академіки, професори, старі досвідчені агрономи, директори величезних радгоспів, механізатори сільського господарства, уславлені колгоспні хлібороби. Герої й орденоносці, старі й молоді...

Всі прислухаються, що скаже бабуся:

— Товариші передовики, — сміливо починає старенька, — прибули ми сюди поділитися своїми думками, як же на цей рік високий урожай дати...

І вилітають з бабусиних вуст мудрі слова багаторічного досвіду, що їх мікрофони доносять у всі кутки великої зали.

Олена Семенівна повчає і про кукурудзу, і про цибулю, і про картоплю, як їх на піскуватих землях садити та що з ними робити, щоб давати нечувані врожаї.

— От що ми своєю ланкою робимо!..

Ми... ланкою... Не я, а ми...

— Узяла я, жінки, перед партією таке зобов’язання... Ну, як, жінки, гадаєте, — виконаємо?..

І знову — жінки... Гуртом... Колективом...

І всі чують, що в старенької бабусі, у ланкової, Героя Соціалістичної Праці Олени Семенівни Хобти, в її ланці запроваджено найпередовіші агронаукові поради, досліди.

І все це так просто, так спокійно, що, як заплющити очі, здається, ніби в садку, під розлогою грушею, старенька бабуся своїм улюбленим онукам чудесної казки розказує...

І так усе мудро...