|
Народна гордість
Остап Вишня
|
Олена Семенівна говорить про глибину оранки, потім про подальші потрібні агрооперації і знову повертається до глибини оранки, — ось поки треба орати: Паша Ангеліна мені казала! А через кілька часу вона знову повертається до того, як глибоко треба орати... Недосвідчений промовець? Так, по-вашому? А якраз і ні! Вона домагається, наполегливо, настирливо «розтлумачує» всім, що орати треба глибоко! Вона вчить, бо сама в цьому пересвідчилася й переконалася... Вона свій досвід передає... Бо Олена Семенівна Хобта хоче: — Щоб усі ланки, щоб усі бригади, щоб усі колгоспи були високоврожайними!.. Урожай треба збирати зразу, гуртом, за день, за два, щоб зерно не осипалося, щоб не завдавати збитків державі, народові. І що для цього треба? Так звечора я й кажу своїй маленькій онучці: «Збирайся, дитинко, взавтра на жнива підемо! Всі підемо, а хати замкнемо!» — «А що ж я, бабусю, там робитиму? Я ж іще маленька!» — «Нічого, нічого! Колосочка підбереш, снопика піднесеш! Жнива, дитино моя, велика справа! Всім народом треба, щоб ураз, швиденько, щоб зерно не осипалося! А ми ж колектив, всі повинні працювати...» Що це? Олена Семенівна Хобта за використання на сільськогосподарських роботах дитячої праці? Не вгадали! Свою онуку вона на поле візьме, а якби вона побачила, що всі вивели на поле своїх малих онуків, ой, нагримала б: — Куди ото ви їх на сонце та на спеку? Хай би собі в дитячому садку гралися! Своя онука, може, колосочка підбере, може, снопика піднесе, може, метелика або перепеленятко впіймає. — Але в якого гевала хопить совісті всидіти у жнива вдома, коли: «Дивіться, стара Хобта і онуку на жнива вивела», — посміхається Олена Семенівна. І знову до діла: — А як ми влітку на жнивах повоювали! Ми! Наша ланка! І дзюрчить словесний струмок про соціалістичне змагання ланки з ланкою, бригади з бригадою, колгоспу з колгоспом... — І ми перемогли! ...І раптом: — Велике, товариші, мені щастя випало. Я в Кремлі була! І кожний, мавши щастя в Кремлі бути, з таким би, як і Олена Семенівна Хобта, захопленням про це розповів. Але Олена Семенівна не забуде (ніколи не забуде) про: — Приїхали ми до Москви! Став поїзд, я подивилась у вікно та й питаю в Паші Ангеліної: «Пашо, питаю, чого стільки народу, якого то, питаю, міністра зустрічають?» А Паша й каже: «То вас, Олено Семенівно, так зустрічають!..» Що це? Величання? Не вгадали! Знову: — Люди добрі! Бідні та прості люди з усього світу! Дивіться! Де таке є?! Де?! В якій державі, на якій планеті прості люди у такій пошані?! А потім захоплена розповідь про те, як вона в Кремлі була... Та й тут, у розповіді про Кремль: — Питають мене: «Олено Семенівно, чого ж ви не закусюєте?» А я й кажу: «Я й узавтра, й щодня пообідаю, а в Кремлі я не щодня буваю!..» ...Проста селянка... Українська колгоспниця... Стара сивоголова бабуся... Їде українська сива бабуся за кордон, до країн народної демократії, їде, досвід свій передає, нового життя людей учить... Скільки ж мудрості в її сивій, благородній голові!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Олена Семенівна Хобта в Кремлі була! Щаслива! Але найщасливіша старенька бабуся тим, що ЇЇ керівники уряду бачили. Колись, колись іще давно побачив її Володимир Ілліч Ленін... І її, і мільйони таких, як вона... Партія веде до щастя, до комунізму! І вже на одній шостій земної кулі засяяло те щастя! Ось тому
Це пісня про Олену Семенівну Хобту, що лунає на широких просторах радянських... Пісня про колишню панську та куркульську наймичку, що їй в старі, лихі часи доля судила б вічну тяжку в наймах працю, злидні, горьоване горе, жебри та безвісну могилку край убогого цвинтаря, біля канави, на вітрі, та дві хмизинки над могилою навхрест...
КОЛГОСПНИКИ З ВЕРХОВИНИ
Верховино, світку ти наш...
Хороша пісня, весела, як вітер на карпатських полонинах, грайлива, як Черемош, що сріблястим вужакою попід Карпатами звивається... А на Черемоші — дараби, а на дарабах — легіні, а біля легінів струнких чорнобриві Марічки-красуні, що тільки те й роблять, що водять попід смереками коло, танцюють «аркана», та все з коломийками, та все з коломийками... Та з веселими коломийками, та з безтурботними коломийками... У легінів у руках замашні топірці:
А в Марічок разкове намисто та чорні очі вогнисті, а в русих косах стрічки барвисті... Ех, давай розвеселої:
Ох, як же ж весело! Сама тобі романтика! Самі танці, самі співи! Ніколи було навіть тим дуже романтичним гуцулам їсти, бо все співали, танцювали та топірцями замашними розмахували... Отак дехто уявляв колишню Гуцулыцину, батьківщину «Тіней забутих предків»... А великий Каменяр Іван Франко прийшов та правдою-сокирою, загартованою в кузні його батька, великого майстра сокирячих справ — коваля, як розмахнеться та — г-е-ех!: «Ото пан був! Фудульний пан, дай му боже царство! Нема нині таких. То, бувало, не приступай! Аби-с отак нічого не винен, аби-с по-добру до нього пішов, а станеш перед ним, то все тіло на тобі терпне! Душа в п’яти ховаєся, як мищ у нору». О! Бачите, — виходить, що красені-легені не тільки танцювали та топірцями замашними розмахували, а в них «у вільну від танців хвилину» перед «фудульним паном» і тіло все терпло, і душа в п’яти ховалася, як миша в нору. |