|
Між двох сил (скорочено)
Володимир Винниченко
|
Панас. (З молотком і долотом в руках, зігнувшись, стоїть спиною до вікна над дошкою і вибиває. Не співає.) Софія. (Стоїть біля вікна й неодривно дивиться на город.) Xристя. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сідає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарешті не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О Господи! Коли ж це скінчиться? Сім годин уже це страхіття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О прокляті большевики, бодай вас Бог побив!
Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафі.
Xристя. (Присідає, стає на коліна й ховається за бік канапи.) Софіє! Та не стій же там. Я боюсь дивиться на тебе. Софіє! Одійди! Софія. (Як вибухає, здригується й машинально одступає від вікна, але зараз же знов підходить і дивиться.)
Затихає. Тільки зрідка здалеку чути вистріли рушниць.
Софія. Здається, кінець. Входить Гликерія Хведоровна. (Голова їй зав'язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) Дітоньки. Не сидіть ви тут, мої рідні. Тут таке велике вікно, що бомбі легко влетіти. Перейдіть у колідорчик, пересидьте там, там усе ж таки затишніше. Софія. (Зараз же підходить до неї, ніжно обіймає й жартовливо виговорює.) А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходімте, ходімте. Вже перестали. Гликерія. Тай ви, дітки, ідіть звідси. Христе, Панасику. Панас. Нічого, мамо, ми затулимо вікно газетою, то бомбі не видно буде, куди летіть. Лежіть собі спокійно. Гликерія. Ох, побачить вона! Ох, послідні дні настали... Боже ж мій, Боже ж мій! Де ж це наші? Може, й на світі вже немає? Змилуйся, царице небесна... Софія. (Злегка веде.) Ходімте, мамо, ходімте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми підемо в коридорчик. Ходімте. (Веде матір.) Xристя. Може б, ти перестав хоч стукати. Мені все здається, що це тут стріляють. Панас. Пішла б ти справді в коридорчик, там немає вікон і менше чути. Xристя. Я сама там боятимусь, ходім і ти. Панас. Мені треба кінчить оцю поличку... Xристя. Ах, я знаю, що тобі треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик. Панас. На тебе гарматні вистріли погано впливають, дитинко. Xристя. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.
Входить Софія.
Софія. Христе, перейшла б ти, справді, в коридорчик, — ти тут тільки нервуєшся. Xристя. Я боюсь там сама, ходім зо мною. Софія. От тобі й маєш, чого ж там боятись? Там не достане ні одна куля. Панас. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софія здригуються.) Софія. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цікаво принаймні, що там робиться? Панас. Хіба вам не видно й не чути, що там робиться? Софія. Ну невже ж вам не цікаво, хто кого перемагає? Панас. Абсолютно не цікаво. (Стукає.) Христя. (Підбігає до його.) Покинь стукати! (Нервується.) Панас. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?! Христя. Як ти можеш стукати тут, коли там помирають люди, коли твої брати... Як можна так?! Панас. (Спокійно.) Тільки так і можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподіваним гнівом.) Тільки так і можна! Чуєш ти?! Тільки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?! Христя. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш? Панас. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тільки так і можна! Xристя. (Вибухнувши плачем, вибігає з хати.) Панас. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш. Софія. Навіщо ж ви її образили? Панас. І на думці не мав ображати її.
Стрілянина знов вибухає, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частішими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь вікно видно велике сяйво, дим і величезні язики полум'я.
Панас. (Одкладає молоток і долото й підходить до вікна.) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере її за руку.) Софія. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.) Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотири роки тому. Софіє!
Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.
Панас. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.) Софія. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушно, потім одкидається назад, вдивляється в Панаса.) Панас. (Хоче підійти до неї.) Софія. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.) Панас. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.) Софія. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть... Панас. (Мовчки стоїть, не повертаючись.) Софія. (Підходить і стає також.) Панас. (Бере її з силою за руку й одводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.) Софія. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)
Стрілянина потроху зменшується й затихає.
Софія. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить. Панас. (Не рухається.) Софія. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе! Панас. (Сидить так само.) Софія. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає.) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?.. Панас. (Мовчить і дивиться на неї.) Софія. Спомин? Панас. (Не відповідає.) Софія. Жарт? Панас. А у вас що було? Софія. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь «загубить своє першенство і владу мужчини?» Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотири роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать. Панас. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.) Софія. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але коли... Панас. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже «битва русских с кабардинцами»? Софія. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко? Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили? Софія. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді? Панас. Де ж ви бачили тут «оборонців старого ладу»? Софія. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад? Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад? Софія. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всі гидоти, в яких ми бовталися досі? Ви гадаєте, що багато є таких боягузів, які в такий мент можуть ставати в позу філософського песимізму й прикривати ним свою дійсну натуру? |