Між двох сил (скорочено)

Володимир Винниченко

Xристя. Мы вас умоляем. Спасите их.

Грінберг. (До Софії.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же это такое?

Софія. (Мовчки, тісно стуливши губи, хмарно дивиться вбік.)

Грінберг. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могу так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею.

Христя. Мы вас умоляем, вы можете.

Грінберг. А, черт возьми! (Одсувається од Гликерії Хведоровни, вона повзе за ним. Тоді він рішуче, сердито повертається й виходить в двері до передпокою.)

Христя. (Підводить Гликерію Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте, годі. Буде з нас... Навалялись в ногах Софіїних приятелів... (До Софії.) О, сестро, Бог тобі цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцим самим шепотівся учора та щось йому передавав? Га? Хто успіху їм бажав? А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успіх, а то б... Ага? А хто з отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевиків учора? Не ти? Проклята! Приїхала? Продала всіх нас і втекла сюди, сидиш...

Гликерія. (Плаче.) Годі, доню, ходім... Бог з ними.

Христя. А що заплатили тобі? Наші сльози, кров нашу? Що взяла за батька та брата? Га?

Софія. (До Гликерії Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не вірте їй! Мамо, вона...

Христя. А за всю Україну що взяла? Ух, ти, поганка! Своїми руками задушила б тебе. (Раптом грізно, жагуче.) Оддай же нам батька й брата! Оддай зараз же! Іди до своїх полюбовників, кажи, щоб зараз же випустили їх! Іди!

Гликерія (До Софії.) Доню!.. Ти з ними ближче знакома, попроси їх, ублагай, дитино, рятуй таточка свого і братіка рідного. Доню моя, ой, доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Ридає.)

Софія. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю ніч бігала, шукала...

Христя. Кого шукала? Оцього Юду?

Софія. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю...

Красногвардієць. (До Христі й Гликерії Хведоровни.) Ану, пожалуйте. Вас просять вийти зцюдова. Скарєй.

Xристя. О, прислав оборонить тебе од нас!

Гликерія. Ходім, доню. Ходім шукать ще кого-небудь.

Красногвардієць. Пожалуйте, пожалуйте.

Гликерія. (Софії.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому?

Xристя. Її дом тепер тут.

Софія. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб... визволити їх... Мамочко! (Обнімає Гликерію Хведоровну. Ридає.)

Xристя. Годі, лицемірко, пусти, а то нас ще твій оцей приятель застрілить...

Софія. (Випускаючи матір.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко і люто мстишся!

Xристя. Я мщуся? За що? За батька і Марка? Так, я готова тобі...

Софія. Ні, Христе, за инче... Ти...

Красногвардієць. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано раз, і нема чого тут... Виходьте.

Христя. (Рішуче.) Ходім, мамо!.. (Виходять, за ними красногвардієць.)

Софія. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хаті, тикаючись у всі кутки й не знаходячи собі місця. Зупиняється й мовчки стогне, гнівно ламаючи руки.)

Грінберг. (До Подкопаєва і Сорокіна.) Вот, товарищи, позвольте познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны нашим таким быстрым и полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет выдающееся место.

Подкопаєв. (Клаца острогами й перший ступає до Софії.)

Грінберг. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопаєв.

Грінберг. А это прибывший сегодня комиссар из Петрограда, товарищ Сорокин.

Подкопаєв. (До Софії.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но... чем раньше это случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ.

Сорокін. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа полная. Вы можете чувствовать полное удовлетворение.

Софія. (Не посміхаючись.) Спасибо, товарищи, вы преувеличиваете мою услугу.

Сємянніков. (Здоровається й посміхається, як до старої знайомої.) Надеюсь, теперь то мы будем чаще встречаться?

Софія. Да, конечно.

Сємянніков. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы теперь более близкаго участия в нашей работе? Нужда в преданных, культурных, социалистических силах, как вам известно, громадная. Мне кажется, что вы...

Софія. О, благодарю вас, товарищ. Я не знаю. По крайней мере, не сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с товарищем Гринбергом. Если позволите?

Подкопаєв. О, пожалуйста, пожалуйста. Мы тем временем устроим наше летучее заседание. Туда можно? (Показує на двері в сусідню кімнату.)

Грінберг. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас.

Подкопаєв. (Дивиться на портрет Шевченка.) А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда! (Рушницею сильно б'є по рамі й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток.) Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит.

Софія. Товарищ!..

Грінберг. (Глянувши на Софію.) Товарищ Подкопаєв, зачем вы? Ведь это Шевченко.

Подкопаєв. Да, конечно, Шевченко, черт бы его... (Помітивши щось на товаришах.) А? Что? В чем дело?

Сємянніков. Товарищ Подкопаєв, вероятно, ошибся. Он думал, что это портрет какого-нибудь современнаго их деятеля.

Подкопаєв. Я не понимаю, товарищи, в чем дело? Современный, несовременный, поэт, учитель, офицер, черт бы его драл, раз он националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно.