Між двох сил (скорочено)

Володимир Винниченко

Софія. Він не може випустить. Це була б зрада, порушення обов'язку...

Панас. (Сміється.) Яка моральна чистота! Ану, дайте йому тисячу карбованців, побачите, чи злякається він зради?.. Ану, запропонуйте йому свою любов, чи побоїться він порушення обов'язку? О, мерзотники!

Софія. Ви мелете чортзна-що. Говоріть же, як визволить, ну, говоріть!

Панас. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима, тілом своїм, чим хочете, і він випустить. Гроші, може, од вас посоромиться взять, але тіло... можете бути певні.

Софія. Ви це серйозно?!

Панас. Що саме серйозно: чи згодиться? Анітрішки не сумніваюсь.

Софія. Ви по собі судите?

Панас. О, на жаль, про Грінбергів я сміло можу по собі судить. Тільки між мною та ними та ріжниця, що я зроблю і не буду вже заводить тепер соціалізму, а вони роблять й заводять. Вони сміливіші.

Софія. І ви, іменно ви пропонуєте мені це зробить?

Панас. А ви ж пропонували своїй матері повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашій матері було це так само легко, як вам кокетувать з ним?

Софія. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю.

Панас. І можливо, навіть не без приємности зробите. Ко всеобщему удовольствию.

Софія. Можливо.

Панас. Та не тільки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самі вже про це трошки думали.

Софія. Ну, розуміється, думала. Тільки сумнівалась, чи згодиться він. Мені здавалось це трошки негарним, але ви роз'яснили, і я сама бачу, що в цьому нічого негарного нема.

Панас. Так, нема: буржуазні забобони. А потім можна буде разом і соціялізм заводить на Україні.

Софія. Звичайно. Революція повінчає, гарно й оригінально. А життя батька і брата — це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте?

Панас. (Люто.) Не смійте глузувать з вашого батька і брата! Ви розумієте, що це цинізм? Ви не достойні імена їх вживать.

Софія. (Хапаючись за голову.) Ох, ідіть швидче звідсіля! Ідіть... А то я не знаю, що буде.

Панас. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грінберга.

Софія. (Упавши головою на стіл, глухо, болюче ридає.)

Панас. (Довго мовчки дивиться на неї.)

Софія. (Раптом затихає, потім зразу підводиться, різко до Панаса.) Чого вам треба? Ідіть собі геть. Забирайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви мені гидкі.

Панас. (Якийсь мент дивиться на неї, потім рвучко повертається й виходить.)

Софія. (З одчаєм і мукою шепоче.) Ох, Боже ж мій! Ох, Боже ж мій! (Кусає хустку, щоб не ридать.)

Входить Грінберг. (Озирається, шукає очима по хаті, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой?

Софія. (Зразу міняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю?

Грінберг. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкаві говорить зо мною по-українськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте...

Софія. Я хотіла тільки от про що попрохати вас: задержати хоч на кілька днів кару над моїм батьком і братом.

Грінберг. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, міркує.)

Софія. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмішкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що... Адже тільки одстрочка, кілька днів...

Грінберг. Бачите, товаришко, я скажу вам одверто: для вас я готов на що вгодно, але... але даже мій вплив, який, я того не скриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить... Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разі... Я дуже боюсь. Гм!

Софія. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадіти з нашої перемоги, віддатись цьому почуванню всією душею, без перешкод. І, — ви ж розумієте, — для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моїх сил.

Грінберг. О, я розумію, розумію. Звичайно.

Софія. Хотілось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче і навіть, якщо тільки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спільній справі...

Грінберг. (Радісно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы?

Софія. Господи, розуміється. З радостю. Але в такому стані, знаючи, що там твої батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грінберга.)

Грінберг. Гм. Але під яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От перші вопроси, які зададуть.

Софія. Ах, Господи. Стільки вопросів про все можна задать. Ну, зададуть, ну, відповісте що-небудь. Адже смерть цих людей нічого не дасть вам, а без неї ви дасте мені можливість жити, вірити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: беріть моє життя взамін життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожної хвилини. Хочете? На що вгодно.

Грінберг. (Зиркаючи на неї.) На що вгодно?

Софія. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявіть собі рабу...

Грінберг. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм...

Софія. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея.

Грінберг. (По паузі.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющаго отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неї.)

Софія. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нічого шкодливого для ідеї.

Грінберг. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда?

Софія. Я мушу виконать.