Між двох сил (скорочено)

Володимир Винниченко

Панас. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих і нечесних людей є тепер багатенько. Так мені здається, Софіє Микитовно.

Софія. Господи! А я їхала сюди і думала, що хто, а наші не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росії буржуазія, панство боронять своє панування. А хто у нас на Україні? Ми ж так любимо говорити, що ми «народ робітників і селян», кого ж ми от-там (киває на вікно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячі обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать і не пускають ярма з своїх бідних темних ший. Їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соціяліст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була «громадянкою», як ви казали, що, будучи українкою, я не цікавилась політикою і хотіла бути актрисою. Ви ж самі мені давали книжки про соціялізм, ви ж мене вчили ненавидіть цей лицемірний, несправедливий, грабіжницький і злочинний буржуазний лад. Хіба не правда?

Панас. Правда.

Софія. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчі нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумінням.) Господи! Я не розумію, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всієї естетичної грандіозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй ґвалтує, що одбирання в його награбленого ним є грабіж. Але як ви не розумієте, що це ж саме одбирання творить нове життя, нову мораль, красу, нові відносини людей, вільні, здорові, гарні? Як це може бути, виясніть мені, що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б'ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарі. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як і вони? Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним верстатом?

Панас. (З цікавістю.) І невже ви серйозно вірите в можливість цього... нового життя?

Софія. При чому тут віра? Я хочу, я бажаю цього всіма силами моєї душі. Хіба цього не досить? Хіба не досить, що весь народ, всі, хто працює, хто покривджений, хто упосліджений, всі хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всі особисті наші непорозуміння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такі речі. Я не знаю ніяких партій, програм, я не большевичка, не меньшевичка, ніхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною і хоче добра як собі, так і своїм близьким. Ви розумієте мене? Ну, так я вас питаю всім серцем своїм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всієї людськости? Чому?

Панас. (З мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софіє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціяліст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.

Софія. Але чому ж? Чому? Ради Бога!

Софія. (Інстинктивно кидається до Панаса.)

Панас. (Тягне її до землі й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!

Панас. (Швидко повзе до електричного ґудзика й гасить світло.) Вони стріляють на світло. Лежіть.

Панас. (Прислухається.) Хтось одмикає двері...

Арсен. (З рушницею в руці. Голова обв'язана білим, на білому виступила кров. Він похитується і важко дихає. Помітивши Панаса, скрикує.) Хто це? (Наставля рушницю.)

Панас. Це я, Арсене. Це я. (Світить світло.) Що з вами? Ви ранені?!

Арсен. Це нічого. Дурниця... Тато прислав сказать...

Софія. (Підбігаючи, тривожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Іди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!

Арсен. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нічого нема. Не треба, так собі, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов іти. Я тільки сказать... (Не хоче сідать.)

Входить Xристя. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений?

Арсен. (Нетерпляче.) Ай, дайте мені спокій. Тато прохав сказать, що ми всі живі й здорові. От і все. Щоб ви не турбувались. І... я б... води випив.

Софія. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен.)

Арсен. (Сідає.) Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась ціла юрба большевиків.

Xристя. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стріляє? Наші?

Арсен. І вони, і наші. У їх нема гарматчиків-наводчиків. Вони платять по тридцять карбованців у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.

Xристя. Масу грошей?

Софія. На, голубчику, пий.

Арсен. (Жадно п'є.) Дякую.

Софія. Може, ще?

Арсен. Ні, дякую. Треба йти.

Софія. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає?

Арсен. Я не знаю. Вони, здається, мають піддержку. Ми одступаємо з цього району.

Xристя. Одступаєте? Чого?

Арсен. Ну, я не знаю. Вони стріляють з усіх вікон, з дахів, з льохів. Зайняли пошту, телеграф, банк.

Софія. Он як! (Погляда на Панаса.)

Панас. (Стоїть, спершись спиною до верстату, ніби байдуже слухає.)

Xристя. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же військо, гарнізон.

Арсен. Ну да, гарнізон. Курінь запорожців об'явив нейтралітет. Полк кошового Сірка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бік большевиків.

Панас. (Кашляє, зміняє позу.)

Xристя. Полк Сагайдачного?! Отой самий, що так урочисто присягався на...

Арсен. Отой самий. Та ще як, сволочі, зрадили. Ми вибили большевиків з жіночої гімназії. Знаєте де? Ну а тут недалеко казарми Сагайдачного полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. І сагайдачники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже підходимо до казарм. Большевики втікають. Ой, як утікали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нічого. Сагайдачники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розуміється, і на думці нічого не мали. Входимо в двір. А двір там такий півкруглий. Тільки ввійшли, тут як пальнуть вони з усіх вікон на нас. Ми...

Xристя. Хто?! Сагайдачники?!

Арсен. Атож. Ну, а коли сагайдачники зрадили, то, розуміється, ми мусили одступать. Як би не сагайдачники, ми б їх рознесли! Це ж банди хуліганів. Убили наших там масу. Там і мене оце...

Панас. (Раптом зривається з місця і з вибухом люті грозить кулаком у вікно.) О, прокляті поганці! Оттак завжди, завжди, на протязі всієї нашої проклятої нещасної історії. Свої вбивають, свої, паршивці! (До Арсена, рішуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.

Арсен. Нащо?!

Панас. Ви зостанетесь вдома, ви ранені, а я піду замість вас. Христю, дай мені піджак і шапку. В тій хаті. Давайте патрони.

Арсен. Та як же...

Xристя. Панасе! Що ти хочеш...

Панас. Христе, я тебе прошу принести мені піджак і шапку з тої кімнати. Коли твоя ласка. Чуєш?

Арсен. (Підводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох піти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса і Софію.)

Софія. Арсику, любий!.. Він зомлів. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держіть з того боку. Кладіть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Піддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболка або якась инча дезинфекція.

Xристя. Є йод.

Софія. Давай швидче. Води налий у глибоку тарілку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нічого собі «вдряпнуло», така маса крови. Держіть, Панасе, держіть. Арсику, дорогий мій, бідний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Дві, три, чотири.