Михайло Старицький

Облога Буші

Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню на житті втіху — Орисю.

— Прощай, доню! — промовив він переривчастим голосом. — Ти знаєш... як я тебе люблю... ніхто, як бог... Його воля! А от, пам’ятай, що покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір спалив, хотів був до себе узяти... Так вона йому сокирою голову провалила; побоялися приступити до неї надвірні та й спалили з хатою разом.

— Пам’ятаю, батьку, — велебно відповіла Орися, — За мене не зчервонієш!

Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця і хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всім:

— Пора! За мною!

І всі, насунувши аж на очі шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю вечірня мла, і в пітьмі тій ледве-ледве було запримітити, як одномірно колихалися списи й шапки і як довжезна многоголова потвора, немов баєчний той змій, вповзала у широку браму.

Орися стояла довго і нерухомо край скелі, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливі очі; але воно було невідмовне, глухе; чорна хмара грізно здіймалась зі сходу, і в неосяжній пітьмі миготіли, лишень, зарева далеких пожеж...

Ніч. Тихо й похмуро в Орисиній світлиці, що в закутній башті. Висока дівчача середина ділиться стінами нахрест; в одному з сегментів умістилась кімната, чудної форми, з високою стелею, яка закінчилась склепінням.

Під одною прямою стіною стоїть ліжко дівоче; з-під глазетових завіс визира безліч подушок і подушечок, в білих, як сніг, пошивках. Під другою прямою стіною широко розсілася груба; блискучі кахлі хитро розмальовані візерунками; на довгій лежанці гріються товсті сулії і сушаться пахучі трави. Тут же побіч і низенькі двері вхідні; над ними висить мальована картина.

В третій, вигнутій луком надвірній стіні прорізане вікно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вікно, а бійниця; і в ясний, сонячний день через ту розщілину мало світу до покою сягає, а тепер воно якось лиховісно чорніє. Проти вікна, в гострім кутку, навпаки, лагідно й ясно: багато наставлено там богів і в рамах, і в шатах коштовних, і київського, і польського письма, а перед ними на довгім шнурку, оздобленім паперовими квітами, висить лампадка. Легесенький, тремтячий світ її стиха осяює святобливий лик божої матері, що своєю ризою закрила мир від напастей; променистими, хисткими пасмами стелеться світ по мурах і по високих склепіннях, яскрить по гранястому склу, миготить на одній сулії, м’яко лежить на ріжку подушки і на розсипаних по їй хвилях русявого шовку і никне в сутіні на круглій стіні; а на долівці, під лампадою саме, тремтить пляма кругляста, від неї довгими смужками розбігаються тіні, ламаються по стінах і збігаються аж на склепінні круг гака. Химерні, довгасті тіні маревними нарисами лежать на білій сосновій підлозі, повзуть по мурах, хитаються, тремтять і сповнюють кімнату якимсь таємничим присмерком.

А надворі скаженіє буря; вітер гуде й жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого... В куточку тріскотить стиха лампадка та вчувається часами стогін задавленого ридання.

На ліжку, до подушки припавши лицем, лежить Катря непорушно; тільки часами ледве примітно здригаються плечі у неї. Спала з неї намітка і одним кінцем на подушці звисла, а другим долі лягла; коса вибилась з-під кораблика і, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечі; одно крило плахти відхилилось свавольно й виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частині голівки, на заломі коси, та на одному плечі лежать світові плями, а решта в темряві від завіси потонула.

Край вузького вікна, схиливши на руки чоло і втопивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнатись, що діється тепер у містечку Буші і в пригороді; але густий морок закрива від неї далину чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросвітної темряви заблима якась непевна іскра і згасне...

Орися повернулась до образа і зупинила на діві пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутінь стріляста на її бліде личко; руки їй з несили упали на коліна і сплелись у стисі нервовім; в нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сиділа Орися; чи вона складала з благанням молитву, чи доручала небесній розважниці свою тугу-печаль — зосталося то тайною.

Нарешті Орися повагом перевела свої очі, що світилися темним вогнем, на ліжко, на Катрю — і на її виду перебігла хмарина.

— Годі, Катре! — промовила вона строго. — Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для остатньої боротьби.

Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.

— Гріх! От перед цією святою матір’ю гріх! — показала на образ Орися, — Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну умерти!

— Не те, не те!.. — відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під кораблика упало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше, — Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз, тут... на самоті... натішитись своїм лютим горем... а там уже я не заплачу!

— Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся, — Коли б воно на тебе, лишень, саму упало, то тоді б могла... а воно ж на всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить нас разом, укупі...

— Не на всіх, не на всіх однаково! — гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.

— Як неоднаково? — навіть схопилась Орися, — Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?

— Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилась ще на світі... — відмовила, рвучи слова, Катря.

— А я чи нажилась? — спитала нервово Орися. — Туди... на муки... на страту... мій батько пішов... єдине моє кохання, єдина відрадість... єдина моя слава і втіха; але глянь — я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.

— Ох, правда, — мовила Катря, гамуючи сльози. — І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної... ти ще не кохала!

— Почім ти знаєш? — відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч. — А може, кохання моє ще страшнішою п’явкою вп’ялось мені в серце!

— Твоє кохання! — нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання, — Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.

— Є такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то, що від миру, — зітхнула важко Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.

— Орисе! Ріднесенька! Зіронько моя! — обнімала і пестувала Катря, переставши плакати, свою кохану посестрицю, товаришку по горю. — Скажи мені хто? Поділись горем — легше буде... Коли виплачешся і розважиш тугу — завжди на душі полегшає...

— Ти пам’ятаєш того козака... Антона Корецького... що до нас приїздив у Бар?

— А, пам’ятаю, пам’ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?

— Так, так!

— Як не пам’ятати! Пам’ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі, — усміхнулась вже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає, — мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики... Тільки стривай... — зупинилась вона, міркуючи. — Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою?

— Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужим, а по серцю... ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?

— Квіточко моя, сонечко ясне! — благала Катря, — Скажи... повідай, хоч кришечку... хоч капелиночку!

— Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі: я там росла ще дитинкою... І так було славно, ох, як славно! Батько приїздили часто... мати була. Ох, як ненька кохала, ласкала мене... Я її ледве згадую... Потім наш хутір спалили... матір теж... Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев'яти. «Знайшов, — каже, — сироту непритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!» — Орися змовкла, пригнічена вагою минулого.

— Ну, ну! Що ж далі? — допитувалась зацікавлена Катря.

— Що ж? Звичайно... став він у нас мешкати... в другім хуторі, — ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, гуляли... ну, призвичаїлись, поріднились... ех, та що й згадувати!

— Ні, ні! Докажи-бо, хоч капельку!

— Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно... Батько почали його вчити герцям лицарським, брали й на Запоріжжя з собою в науку... Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий... і до Бара ото... а вже я його так ждала й виглядала, як божого світу... Ну, ми й покохались.

— Так де ж він, твій Антось?

— Не питай! Не руш! Годі! — сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе.

Змовкли посестри, немов заніміли, замерли: одній боліч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колінах.

Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...

Немов темна, мармурова фігура, сидить нерухомо Орися; її погляд сягнув далеко-далеко і потонув у чорніючій млі...

Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і світом, і ласкою, і теплом.

Тихий, літній вечір. На заході гасне поволі рожевистий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира й ложки, й миски... А своєму коханому Орисинятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочками дим... їй весело, вона заливається, аж дзвенить, і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її й притискає до лона.

— І як-таки тютюном та на дитину! — зірвався з її уст лагідненький докір.

— Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготавсь батько і ущипнув за щічку Орисю.

— Мамо, я привчусь! — засміялась дзвінко й Орися, визираючи з-під руки матері зухвальними оченятками й ловлячи рученятками дим.

Линуть пахощі від бузку по садочку. Десь рипить віз і гавка собака, над головою прогудів хрущ.

Орися схопилась його дігнати; а це перейняв другий і вдарив; вона в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:

— Гай, гай! І не сором тобі? Жука злякалась! Ти ж козацька дочка? Так не то не бійся жука, а й татарина-пса... бий їх!

І Орися, підбурена батьком, біжить знов на хрущів, а запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю.

А ось друга ніч... чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою; все небо миготить тихими огниками... Мама на призьбі сидить і жде тата; він поїхав ненадовго, а ось третій день — і нема...

А це раптом як затупотить кіньми... Розлігся галас, хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці й діти повибігали з хат; вскочила нянька, кричить: «Вороги!»

— Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати й передала їй дитинку на руки.

Баба біжить з дорогою ношею в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах... Здалеку досягають і лемент, і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися немов великі свічки і полум’я від них полинуло аж до огнистого неба.

Червона кров... чорні, обгорілі трупи... жаховиті обличчя... стогін і плач... і сиротинна самотність... тиша могильна... Мамо! Мамо!

Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі, манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається коло печі. Батько велику книгу читає, про страдників божих, що за віру святу йшли з радістю і в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батькової речі западає їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата...

А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрайнє, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери...

Але час летить. Яскраве літо і спека. Безхмаре, розжеврене небо високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, мов проситься на спочинок в снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові у неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув поблизь «агов», і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан...

Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... їй і боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...

— Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обіймів.

— Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!

— Коханий мій, любий! — шепоче вона і хова на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її такнім щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.

— Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей...

І знов усе лине, зника... далі, далі!

Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...

Тихо рипнули двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся, пов’язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.

— Не спиш усе, моя ягідочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисі, — Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй!

— Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! — промовила тихо Орися. — А тільки не спиться мені... голову думи обсіли...

— Ох, моя квіточко рожевая! Яка-то гірка твоя доля! — зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. — Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти... Ох, а господь інакше міркує...

— Не наді мною одною його воля свята, а над усіма, — відізвалась спокійно Орися. — Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От, тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку... — і Орися схопила і поцілувала руку у баби.

— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.

— Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.

— Та ще, моя ягідко, господь один віда, що станеться; а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисть вся від його шкереберть покотиться...

— Сили, бабусю, у ворога дужі — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що богові миле... а ти от що скажи, чи молодою моя матуся вмерла?

— Молодесенькою.

— А як горіла вона, ти бачила?

— Годі! Годі! Господь з тобою... Хай її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай... засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець...

— Я засну, бабусю, — обезпечала Орися.

— Засни, моя дитино! А я зготую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести...

— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш, лишень, про других... а я-то про себе... Готуйте, готуйте, і я піду допомагати... — заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.

— Ні, ні! Ти відпочинь, — там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.

— Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покірно.

— Пошли їй, пораднице матір свята, хоч на хвилиноньку спокій! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа й тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.

Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде похоронний спів...

Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.

— Царице безгрішна! — шепотіли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли й мені, о всепітая мати, силу й мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу!

Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.

Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло; через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:

— Вставай: уже починається!

Глупа ніч; проте у польськім обозі, край намету коронного гетьмана Степана Потоцького, жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начиння всяке: куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнались кухарі з куховарством і край яскравого полум’я готують, печуть, на рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться огнища; коло них, в туманистих загравах, кривавими плямами вбачаються людські постави, — інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові.