Михайло Старицький

Облога Буші

— От тобі й дочекався! — засміявся сивоусий завзятець. — Ще спасибі, що ліву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, — роздивлявся він розбатовану в шмаття долоню, — хоч би ж відтяли та по-людськи, а то тільки понівечили... Гей, Лобуре! Ану, лишень, відітни її чи сокирою, чи шаблюкою, тільки щоб мені рівно!

Без суперечок і без жадних відмов підійшов Лобур, махнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі й впала на землю, а з відрубка похлинула кров.

— Оце так справно! — похвалив запорожець, — А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем, — ухміляючись в вуси, наставляв він свого випадкового лікаря, — а мені, батьку, дозволь михайлик горілки, бо трохи щипа...

— Випий, голубе, на здоров’я... — стиснув йому правицю пан сотник.

А ворожі ядра налітали частіше, лягали густіше, руйнуючи все надовкола, шматуючи біле тіло козаче...

Під кам’яним склепінням на греблі, саме під яловим спуском, що мався на повідь, була порожня місцевість, яка льохом тяглась і під млин; з цього льоху було вийстя під лотоками, й там засіла Вернидубова ватага з десяти левенців, запеклих і завзятих у січі, й з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Всі вони, зігнувшись, навколішках чи майже лежачи, тислись під темним склепінням в печері; тільки через вийстя досягав туди неповним променем світ, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб і пильнував за ворожими рухами; на несподіванім рембрандтовім просвітку вирізувалась показно широчезна спина й груба, жилава шия, на якій зручно було б гнути обіддя.

Вернидуб бачив, як праворуч від них уставлялися на греблі подужі гармати; гармашів коло них, по його рахунку, було чоловіка з сотню, а може, й більш, та зараз же за греблею при гармашнім обозі вартувало з півтори сотні піхотинців. Найближчі ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрімким узвозом сажнів за двісті від греблі, а кінниця бовваніла ще далі, сягаючи лівим крилом аж до хмарищ татарських.

Козаки на засідах чули, як з грюком та брязкотом з передків здіймались гармати, як командував і верховодив усім гвалтовно, не лях, а якийсь чи німота, чи, може, француз, як перелетіла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве і як за вибухом розляглись і крики, й лайки, й стогін.

— Доброго гостинця прислали наші, — засміявся тихо Вернидуб.

— То, певно, дядько Шрам так вітає, — зауважив сусіда.

— Авжеж, не хто, — підміцнив Вернидуб.

А на греблі хтось басом ляско зіпав:

— Проворніш! Підніміть поранених і побитих! Наводь, намірюй на тих бестій першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псів...

— Але ті бестії — молодець! Браво, браво! — проводив басові якийсь тенор.

Здригнулася гребля раз, два й грюком та громом заглушила козаків у підвалі; два, три камені зірвалось з склепіння, й посипалась на спини козачі крем’яшня й глина.

— Уже гавкнули, іроди! — прошипів Вернидуб, коли змовк гуркіт.

— А що як нашим? Докинули? — цікавились найближчі до його.

— Не видко, братці, та, певно, докинуть — гармати у цих гаспидів добрі, здорові, — з нашого добра накували.

— Поскидаємо їх у воду! — гукнув Безухий (у його таки справді одно ухо було ятаганом відтято).

— Пождім трохи, хлопці, — почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос і так здвигонув мури й склепіння, що в деяких місцях засвітилися щілини.

Зараз за цим вибухом гримнув другий, далі третій... й почався страшенний, пекельний гуркіт і гвалт; всі інші згуки згубились у йому; козаки поніміли й поглухли; вони в цьому страшно-судному громі тільки тілом вчували, як зрушалось повітря, як здвигалась земля й як з усіх боків їх посипало каміння.

Одна бомба з окопищ ударила саме в склепіння під спуском і, пробивши дірку аж наскрізь, застряла; але через окружні й прозорі щілини проступила вода й почала спадати двома чималими цівками в льох.

Збентежились козаки, почувши під собою холодну воду, яка хочай поволі, а все прибувала; заметушились і, спираючи один одного, подалися всі до віддушини, коло якої лежав Вернидуб.

— Дядьку Дубе! — кричали йому на вухо найближчі сусіди, — А чи ж нам у холодній воді потопати, то краще удармо!

— Пождіть! Покупайтесь трохи! — відгукнув Вернидуб, — З холодної купелі ще охотніш буде грітись; тільки-но порохівниці та рушниці вище тримайте, пильнуйте, аби не замокли, — а гасло я дам!

Вода все прибувала й заливала печеру; уже лежати козакам було неспроміжно в калюжі, й вони, зігнувшись під низьким склепінням, стояли майже по коліна в воді, яка різала їм пекучим холодом ноги; деякі непризвичаєні хлопці тремтіли й цокотіли зубами, другі, навпаки, були ніби контентні з цієї новини, — це їх бавило.

— Ач, уже за коліна сягнуло, можна буде швидко й поплавати: далебі чудесно скупатися перед парнею! — вигукнув один чуприндир, мочачи у крижаній воді свою голену голову.

— Незабаром пірнеш і з чуприною, — відповів другий: вода почала гаразд прибувати, певно, прорвало дірку цілком.

Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався й заволікав її геть білою хмарою; коли вона непросяжною пеленою покрила все чисто, так що й найближчі очерти й речі в їй потонули, Вернидуб підліз, розкидав накладений у пролазі камінь і стиха гукнув:

— Ану, тепер за мною — пора!

Ніким не помічені сорок завзятців викралися з темного льоху й нишком по скосу за млином дістались на греблю. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собі люльку палив, так курінний похопився завчасу пронизати йому перса ножем і зупинити його сполоханий окрик на півгуку.

Ушикувавшись на греблі, наготувавши стрільбу й взявши кинджали у зуби, наші запеклі шибайголови наближалися потай до гармашні. Густий дим дозволив їм надійти кроків на двадцять, і козаки, зробивши вибух смертельний, кинулись з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашів. Оті голені голови з гадюками-чупринами на повітрі, оті вирячені пекельною лютістю очі, оті піднесені руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регіт і гик, з яким вони в куряві на ворогів остовпілих метались, — здавалось, належали до втікачів з самого пекла, — вціпили все надокола жахом. Без відсічі, безборонно всі гармаші були посічені шаблями впень, потрощені келепами; кинулась була до помочі щонайближча сотня, так козаки її привітали таким чортячим наскоком, що оборонці вмить накивали п’ятами, та марно: здебільша їх лишилось на греблі й скрасили її геть всю червоною кров’ю, деякі попадали у ставок на глеїсте дно й тільки хто-не-хто від біди втік, галасуючи зопалу, що незлічимі богунські ватаги греблю добули.

Поки Вернидуб порався з німцями та ляхами, левенці лагодили гармати: заклепували цвяхами запали й відбивали келепами панівки.

— Гепай їх всіх у ставок, — певніша річ! — верховодив Вернидуб.

— А може б, хоч одну дотягти нашим? — завважив один козак, весь обляпаний кров’ю.

— Чи не здурів ти? — сперечив Вернидуб. — Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!

За хвилину всі гармати з грюкотом і виплеском шубовтались і зникали під пінявими хвилями у ставку.

— Ну, лицарі, справили справу, а тепера час і назад, в ноги, — квапив завзятців своїх Вернидуб, — нам уперед через хмарища ляхів та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бік ставка прокрастись до своїх на підмогу.

— Чому не спробувати? Спробувати! — відгукнулись козаки. — «Втік не втік, а побігти можна».

— Тільки ось двох наших забито, а трьох поранено, — зауважив Безвухий, — не лишати ж їх на знущання, пане отамане?

— Мертвих у ставок вкинути, а поранених взяти на плечі з собою, — постановив Вернидуб, — та проворніш, он уже ляхи наступають.

Дійсно, крізь опавший злегка до землі дим можна вже було проглянути, як густими лавами піхота насовувалась до греблі, а кіннота з другого боку очертом наступала, аби відрізати відступ. Козакам ще щастя сприяло, що вороги, збентежені й здивовані зухвалим нападом степових чортів, надходили дуже поволі, з великою осторогою, сподівались на велику силу козачу.

А козаки, окриті димом і млою, минули щасливо греблю й майже бігцем стали прямувати другим берегом до окопищ; уже перейдено було більшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тільки горстка одна забісованих коліїв такий розрух вчинила. З прокльонами й криком до помсти, добувши шаблі, дві сотні драгунів понеслися на цих зухвальців, і ніякий би опір не спинив їх смертодайної сталі, коли б не знайшлась несподівано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня: перші коні, що наскочили на неї, попадали, а через них і другі ряди то перекидались, то плутались, то розбігалися врозтіч.

Тим часом поки ці дві сотні, повикидавши покалічених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добіг до одної досить вузенької коси, що врізалася у ставок; зупинився він на краю й наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопів, умістивши між парами плавців і поранених; сам же він з тими, хто захоче, зостанеться тут — зупинити драгунів і тим захищати відступ. З Вернидубом побажало одинадцять чоловіка лишитися, а решта вирядилися уплинь, один тільки з поранених відпрохався зостатись.

— Мене, братці, не беріте з собою, — прохав він товаришів, — мені перебито обидві ноги, я й в дорозі, й вдома буду тільки на перешкоді... покиньте мене краще тут та покладіть навкруги набитих рушниць штук п’ять, а то й десять; так поки наші левенці будуть стояти, то й я, може, кількоро гриваків укладу й не з порожніми руками на той світ прилізу...

Так і зробили: посадовили його з рушницями на купині в кутку, а самі кинулись вплинь другого берега досягати.

Не забарилися наскочити й розсатанілі драгуни й кинулись на цих дванадцятеро шаленців; призначені смерті грюкнули враз із рушниць і підставили довгі списи; кількоро коней впало й загородило тісний прохід, а другі кинулись уплинь... але й тут перших зустрічав спис або куля...

Недовго, проте, здолало дванадцять чоловіка такій силі противитись: ближчі напасники падали, але другі злазили з коней, бігцем добігали до обложених і навіжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами до середини, персами до ворогів, і давай працювати списами. Не одного розсатанілого драгуна з яскравою шаблею у руці піднято було догори списом і скинуто, мов снопа, в воду, не одного ще й перед списів валив кулею додолу Безногий... Але все ж таки багато списів уламалось від трупа, багато завзятців з сталевого кола поклонилось рідній землі від куль, якими посипали їх з берега вороги.

— Постоїмо ж до краю, братці, за віру й вмремо, як лицарі, чесно! — покрикнув Вернидуб, ухопившись за міцний держак.

— Умремо, батьку, як слід! — відгукнулись товариші дружно.

Блиснули козачі кривулі, засвірготіли в повітрі блиском холодним, та на кожну ж з них впало десять других; розлігся в повітрі брязкіт від криці, хруст від келепів, хрип від прокльонів і стогін...

Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичів пишних шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лівий висок, і сп’янів козак від того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у крові лезо й безвладно гримнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з усмішкою постачав навкруги смертельні дарунки, з усмішкою ж поліг на Безвухого; страшенно захріп і рябий запорожець, закотивши під високий лоб свої орлині очі; повалився за ним услід і Лопота, не постерігшися з тилу кривулі, яка розпанахала йому спину аж до вірного серця...

Тільки двоє ще з Вернидубом стояли, та третій, Безногий, все сидів ще між трупом і часами посилав у перса ворожі незрадливу кулю.

— Гей! Продаймо себе щонайдорожче! — крикнув Вернидуб і, зібравши останні сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом і два товариші.

Осатанівши від скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити ці леви все, що їх оточало: їх велетенські посіки розбивали надвоє голови, розкраювали молоді, вродливі обличчя, розвертали могутні перса; поранені, покривавлені перебийці все ще рушали вперед під блискавками навислої над їх чолами криці... Але ось у одного товариша якось ліниво підвелась шабля угору та на півколі зупинилась на мить і спустилась безсило додолу, другий товариш присів чогось і собі, самий тільки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось і йому на голову впав з хрустом тяженний обух, похитнувся дуб і поліг, зваливши розгоном свого мертвого тіла якогось шляхтича в смерть.

Озвірілі, розсатанілі від страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись і наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави підбіг до його перший, бажаючи живим взять на дратівлю; але напівсконалий Безногий, що вже кров’ю зійшов, змертвілою рукою підняв ще раз пістоля й послав ватажку у самісіньке серце прощальну кулю... Зблід молодий пан і посунувсь на руки жовнірам, та покотився до ніг його й Безногий, порубаний, посічений шаблями...

А плавці уже досягали до свого берега й радісно вітались з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тільки-но двоє з найтяжчепоранених серед ставу боролись і безнадійно задубілими на кригу руками гребли по зимній воді, що сніговою кашею уже шерхла.

— Братці! Пустіть! — став нещасний проситись, — Все одно не дотягти вам мене...

— Як же так кинути? — суперечив йому підручний плавець, якому вже забивало дух від утоми.

— Та, їй же богу, мені на дні буде спокійно, — а ви й там станете у пригоді.

— Чи не правду пак каже Книш? — зауважив другий.

— Правду, братці, святу правду! — стогнав поранений, — Все одно мені вже на світі не жити.

— Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! — попрощались товариші й кинули пораненого на волю; він зразу й пустився на дно, лишивши на плесі води кілька кіл, які розходились коливаючись і зникали навдалі.

І знялась, полетіла козача душа за своїми подругами услід за хмари високі до невідомих і недосяжних просторів...

Сивий, зовсім лисий дід стояв в бійниці закутньої башти й пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі сціпленими зубами, з божевільно уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і що робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддаля від цієї групи, спершись головою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім, охопившим її істоту, почутті; вона зимно дивилася вдалину. Скоро грім гармат, що ніс навкруги смерть і розруху, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості й захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила: