Михайло Старицький

Облога Буші

— Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку й своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами, як он ті, бути в однім місці — надмірне щастя!

— Велике щастя, дитино моя, — відповів зворушений дід, — велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!

— Я ще не встигла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні...

— Ще зробиш, — сказав пророчо дід.

— Ні, ні! Час мій урвано, й вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в бога — зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші не знаючі жаху орли.

Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді, коло польських драгунів, в багатьох місцях підскочили бризки й бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались вцілівші драгуни й прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.

— А чи не можна, діду, от з цієї плющихи послати їм гостинця навздогін? — спитала діда Орися.

— Ні, не повернеться, — сказав дід, — вона наведена лише он на той шлях.

Всі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескедою, й побачили наближаючогося вершника на баскому коні й в блискучому панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, вершники під’їхали занадто близько й почали розглядати мури й окопища.

— От цих добре можна шелеснути, — сказав дід, і Орися запалила з його люльки гнота.

— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. — Не піднось гнота! Знаєш, хто це?..

— Ворог нашого народу, — байдуже відповіла Орися.

— Знаєш хто? — хвилювалась все більше подруга, — Це Антось, це Корецький твій... Скарай мене пречиста діва, коли брешу!

Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту й, захистивши лівою рукою очі, вп’ялась в цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема, се він, її брат, її друг, її... коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його усмішка осяває теплом благородні риси молодого обличчя...

Чимсь гарячим сповнилось її трепочуче серце й вогнем розлилося по грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліді лиця, блиснути чорним діамантом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя...

Весна, сп’яняючі пахощі квіток, лагідне сяяння місяця, тихі розмови, радісні мовчанки під дзвінке тьохкання соловейка й ці, зоріючі закохано-велебно, очі — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

— Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись, — хвилювалась Катря, — який він славний, коханий твій...

Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, й брови суворо нахмурились.

— Коханець! — відгукнулась вона глухим голосом. — Зрадник! Невіра!

Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, й, перемігши біль, приставила до полички гнота.

Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю й надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:

— Вище від цієї любові до своєї вітчизни, дитино моя, немає на світі!

Прискакав до греблі воєвода Чарнецький; в лютості, не знаючи, на чому зігнати свій гнів страшенний, звелів він негайно запалити млин і дозволив летючим загонам вкупі з татарами сплюндрувати й грабувати всі окружні селитьби, не милуючи нікого, навіть кішки.

— Ясний гетьмане, — обернувся він до під’їхавшого Лянцкоронського, — моє передчуття справдилось, жменя проклятого бидла заподіяла нові рани нашим славним бойовим силам!

— Так, я бачу, — сказав з сумною усмішкою Лянцкоронський, — З Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опріч міцних природних позицій, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левів!

— О, це гієна — не леви! Вони заплатять мені сторицею за кожну краплину крові шляхетного, славного лицарства!

— Доки вони заплатять — багато ще проллється цієї шляхетної крові! — відповів замислено польний отаман і після невеличкої паузи додав: — Чи не можна б для виконання цієї навіженої й безцільної вигадки вжити хоч татар?

— На штурм вони не підуть, та й місцевість не дозволить мені розгорнути свої сили! — відповів Чарнецький, — Поміж ними й так вже чути нарікання, й я дозволив кільком загонам понишпорити в околицях.

— Руїна, одна руїна, й нові болячки ойчизні, й нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі, — зітхнув важко Лянцкоронський.

— Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, — відповів, скипівши, Чарнецький, й полум’я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах, — Я, проте, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.

— Яке ж? — зацікавився гетьман.

— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, а тоді суходолом полізуть і татари й дощенту знищать це гадюче кубло!..

— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку...

— Воно ж завтра й потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! — І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський й раптом повернув коня.

Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в закутній башті й по дорозі зустріла бабусю.

— Вклонявся тобі, доню, батько твій, — сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло, — й звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б’ється страхом козаче серце й не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.

— Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово, — обняла бабусю Орися, — воно ще надає мені сили, отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? — додала Орися. — Чи багато постраждало за правду?

— Є вже таки чимало в божім раю, — зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.

— Так, в божім раю, — скріпила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі, — я цьому глибоко вірю, — й, помовчавши трохи, спитала: — Ну, а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?

— Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті, — говорила спокійно бабуся, — а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати, — заметушилась бабуся, — до тебе батько прислав двох поранених...

— Де ж вони?

— Отам, коло твоєї світлиці.

— Смертельно ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, — стривожилась Орися.

— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, — повідала бабуся, — але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятись.

— Все ж таки треба б перев’язати й заживити їм рани, — клопотливо говорила Орися, підходячи до світлиці, й зустріла на порозі її двох козаків — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

— Вітаю вас з славою, лицарі, — сказала Орися привітно, — й заздрю вашій славі!

— Не заздрій, панно, — відповів молодий ще козак з зав’язаною скривавленим рукавом головою, — слави тут про всіх вистачить, але от тільки треба приготуватись і вам до завтрішнього дня.

— Як? Хіба вже пригород не може триматись надалі? — спитала неспокійно Орися.

— Поки зможе — втримається, — зауважив другий ранений, — але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як — тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід.

— Та хоч відпочиньте трохи, та дайте я з бабою перев’яжу вам рану.

— Не варто, панно, — відповів молодий козак, — на одну ніч і праці шкода, все одно завтра нові будуть.

— Правду кажеш, хоч і молодий, — зауважив з усміхом сивий січовик, — Так от що, дочко, рани нехай самі собі гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слід, так от ми й поможемо, бо воно хоч і ваш брат теж не дасть собі межи очі наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нібито й менше... он воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати, — от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..

— А ви, дядьку, й раді, — спитав, підморгнувши, молодий, — що в останню дорогу послав нам бог молодиць?

— Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяй-бі, радий, — згодився щиро старий, — веселіш, одне слово, веселіш!

— Спасибі вам, діду, й тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією, — сказала з усмішкою Орися, — ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі.

— Певно, — підхопив дід. — Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все й попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.

Орися вкупі з січовиком і молодим раненим пішла назад до мурів баштових і показала в трьох місцях складені колоди й бруси, а бабуся відчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблі, списи, булави й інша холодна зброя. Щоб перенести все отсе, було відряджено ще двадцять молодиць під проводом бабусі й два десятилітніх хлопці для переведення наказів. Впорядкувавши все й запевнившись, що робота під кермою січовика й козака закипіла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собі ще піти до отця Василя поговорити з ним рішуче й вислухати його останньої поради; вона пішла праворуч по дорозі до церкви й спинилась недалечко від неї, коло глухого муру.

Надворі вже стояла ніч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зоріло мільйонами блискучих і тихих огників, тільки на заході з краю обрію темніло відірване пасмо хмари та на сході в трьох місцях блимала заграва, розливаючись кривавим відблиском вгору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свіжого повітря й почула, як в тілі її знов прокинулись життьові сили, рівніше забилося серце, швидше потекла кров і світліше стало в голові, але вкупі з прокинувшимися силами прокинувся в неї й страшний душевний біль, — приплив пекучої й безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрі доти були приголомшені нервовим запаленням; серце тріпотіло й стукало, як молоток, забиваючи цвяшки в трунову дошку. «Знай, — наче вибивало воно, — наді мною ти безвладна; ти змогла підвести руку на свого бога, могла залізом розбити цей коштовний келих, виточений для втіхи, для щастя, але відійняти в мене його образ ти не могла й не зможеш: він тут вічно царює й вмре хіба тільки з останнім ударом моїм!»

«Так, я люблю його, — промайнуло у неї в голові, — його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата, — я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це почуття дужче за мене? Невже ж і після смерті... Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!..» Вона провела холодною рукою по гарячому чолі й відкинула назад свою косу.

«Ох, Антосю мій, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холодній землі? Нащо твої чудові очі застигли мутними крижинками? І нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя й подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого й з усмішкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий біль!!»

Орися схопилась руками за груди, буцім хотіла спинити в них тріпотіння серця, пекельну задавити цю муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих віях; блукаючий погляд упав униз і утонув в чорніючім проваллі, а думка шепотіла щось непевне: «Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо мені ця зайва година життя? Та в ній же, в цій недовгій годині, стільки мук і нудьги, скільки й довге безрадісне життя не змістило б!»

Вона зробила крок, другий й на мить спинилася на самому краю. Спинилася й одеревеніла від жаху; але не вид смерті її вжахнув, а свідомість своєї хвилевої легкодушності, свого себелюбного й злочинного перед другими заміру.

«Як? — мигнула у неї думка, — Ще один крок, і я зробилася б такою ж, як і він, зрадницею вітчизни?! Мені доручена доля моїх братів, а я думаю, як би самій швидше спекатися турботи, як би збутися тільки свого, власного горя, — воно ж нікчемне, мізерне перед великим горем моєї бідної країни... Ні! Геть від мене ця гидка легкодушність!!» — І вона твердою ходою зійшла з замкового муру, прямуючи до церкви.

Орися увійшла в піввідчинені двері й стала біля лівого крилоса.

В церкві було темно й сумно; одна лише лампадка миготіла перед образом пречистої матері, освічуючи стиха її лагідний образ і граючи блищиками на срібній ризі. Отець Василь стояв навколішки, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших сліз і туги; молився мовчки, але Орися знала, за кого з душі його лилася молитва й летіла поза межі всесвіту.

Орися затримала свої очі на божественному дитятку, що принесло на землю мир і дало людям ласку.

Отець Василь підвівся, приложився до образа й хотів був піти перед вівтар, але його спинила Орися.

— Я до вас, панотченьку, — сказала вона рівним, спокійним голосом, — мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з нами замку — очевидячки кінець наш прийшов!

— Все зважено на відвічних терезах, — відповів стиха отець Василь, — без волі творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої.

— Панотче! Я без суперечки скорюся його святій волі й донесу до кінця хрест мені вложений.

— Не треба, проте ж, тратити надії, — казав далі батюшка, — закони божі — недосліджені. Що для нашого грішного ока вбачається неможливим і непоборним, те одним подихом уст божих знищується на порох: хто-бо єсть більший від господа й де джерело любові!

— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися, — Я вірю, глибоко вірю...

— І віра твоя спасе тебе! — сказав пророчо батюшка.

Орися поцілувала побожно батюшкову руку й спитала після невеличкого мовчання:

— Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну, — бо часу ж лишилося одна тільки ніч.

— Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, — відповів з журливою усмішкою батюшка, — вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників... А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід в цей льох — за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, — скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.

— Що ж там, в тім льоху? — спитала вона з цікавістю.

— Великі порохові складниці, припаси Богунові...

— О? Так я туди піду... — скрикнула, здригнувшись, Орися.

— Піди, піди! Заховайся, голубице моя, від яструбів, — сказав ласкаво батюшка, — може, й врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі...

— Ні, панотче! — спалахнула Орися, — Хай впадуть прокльони й вічний сором на ту голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього й опісля разом чесно усім полягти в братській могилі! Ні, отче святий, — додала вона, — не про своє життя турбуюсь я — воно для мене бур’ян і терній... Накрийте мене епітрахілем, хай він укриє від бур мою душу й підкріпить мої сили!

І отець Василь накрив епітрахілем схилену голову й, знявши до неба очі, жалісно сказав:

— Укрепіть її, сили небесні, й окриліть душу їй, херувими!

В пригороді запівніч кипіла хаплива робота: підсипали вали, плели нові тури, лагодили вози, клали прямо долі безнадійно підбиті гармати, а до других станки з-під возів підставляли. Перев’язали собі звечора рани, випили, за дозволом отамана, горілки з порохом і лягли відпочити, маючи право на пільгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шість козаків та ще ломаччям з возів та турів п’ять було ранено. Для вбитих викопали вже другу могилу, й отець Василь пізно вночі сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами відспівати відправу. При тусьменнім¹ світі трьох ліхтарів, під широко розгорнутою вгорі над головами молільників ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась відправа. Схиливши понуро підголені та чубаті голови, стояли довговусі козаки й побожно клали хрести на свої могучі груди. Тихо прорікав панотець, що душі тих, що життя своє положили в боротьбі за віру, «в селеніях горних упокоються»; тихо дрижачим голосом співав дяк «житейськоє море воздвизаємоє»; тихо шепотіли козаки «вічная пам’ять»...

У грудях їх, мов криця загартованих, мимоволі вставало передчуття, що завтра й вони також поляжуть на січовій ниві й нікому буде їх поховати, й хоч як вони байдуже не дивились на життя, але, проте ж, обличчя смерті викликало в їх неприязне враження, навівало якусь тяжку задуму й смуток. Коли все в пригороді затихло й потомлені нічною, хапливою працею усі оборонці, крім вартових, положились, щоб хоча трохи перед останнім рахунком з бурливим життям відпочити, тоді й старий сотник, пан Завістний, примостився був на своєму возі, вкрившися від морозу кожухом, але сон не злітав йому на очі, й лише думи чорною хмарою обсідали йому голову, не даючи ні на хвилину спокою.