Михайло Старицький

Облога Буші

— Добре, — промовив пан сотник, — так ми до світу геть-геть улаштуємось ї вхитримося ще й відпочити, поки вилежуватись будуть вельможні панята. Ну, а у млин, під лотоки, на чати готуються?

— Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловік з левенців та тридцять з охочих...

— О? То чудесно! — заспокоївся сотник. — Дружніше, хлопці, метніться, напружтесь та кінчайте роботу!

Всі заметушились. В хмурій пітьмі, завіяній ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвіту з ліхтарів, ледве мрілися широкі плечі та могучі розхристані перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вітрі, та в широких штанях з такою втіхою походжали, немовби хто душної, літньої ночі, чекаючи до розмови коханку.

Коли всі земляні роботи було скінчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено й розпайовано до потреби по таборах козачих, тоді пан сотник зібрав усіх оборонців край своєї мажі і мовив:

— Ну, тепера, товариші-братове, все готово до зустрічі гостей — і кавуни, і галушки, й горох, і капуста, і пиво червоне, так і нам оце слід перед бенкетом смикнуть оковитої. Тільки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, — у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім десятків охочих, це задля випаду до потреби... щоб в усіх келепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове, у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба — погибель: їх — ворогів і поганців — як сарани, цілі хмарища, так, спасибі богові, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип’ємо.

Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, і той, піднявши його угору, промовив:

— Ну, дорогі мої друзі й браття, за святу віру, за волю, за нашу матір-Вкраїну і за вас, за орлят! Хай вороги не потішаться нашою полохливістю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братці, цілому світу, як ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й умирати.

— Покажемо, пане сотнику, покажемо! — розлігся дружний галас навколо.

— Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунів пошли, Шраме, на засіди; решта ж спочиньте трохи перед весіллям.

— За твоє здоров’я, пане сотнику! — всі відгукнулися радо і по черзі, з повагою стали підходить до кашовара.

За півгодини все козацтво безбентежно попід валами та під возами лежало, і тільки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.

Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовитим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потребні місця припас і оружжа, інші наладовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.

А ворожий табір починав уже теж ворушитись і розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; ліворуч, коло польського обозу, риштувались лавами польські улани й драгуни; і в млистій далині можна було відрізнити високі ківери від живчастих патлатих шоломів. Посередині густими потугами згромаджувалась піхота.

На білому, пишному румаку, у многоцінній збруї, виїхав граф Потоцький і зупинився на найвищому горбику; за ним тягся поїзд потужного лицарства. Гетьман глянув на башти розкішного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на містечко й пригороди, що тулились до скелі під крилом його і були сповиті мертвим покоєм, глянув навколо і здивувався, що й досі ще нападу не почато.

Генеральний обозний пояснив яснійшому графові, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблі гармати й розгрюкати окопища, а потім уже рушити на здобут міста.

— З такою рванню та ще церемонії вигадав? Послать миттю татар і роздавити відразу гадюк в їхнім кублі, — спалахнув Потоцький.

— Татари зреклися від штурму, — відповів обозний.

— Гієни падлючі! — процідив з злобою гетьман. — Тільки на падла збігаються! Так женіть до напольного гетьмана і від мене накажіть, аби зараз п’ятсот чоловіка німоти і тисячу наших на пригород рушили і гарда¹ добули: я хочу ниньки обідати в замку.

Генеральний обозний послався віддавати накази, і за півгодини на краю вузького шляху, що вів аж до пригорода, лаштувалась уже грізна батава.

— Чого це пани ляхи так довго морочаться? — спитав сотник, занудившись чеканням.

— Уже на шляху готуються, дурні, — відповів Шрам із бійниці, — Ти, батьку, дозволь мені першому привітать їх гостинцем.

— Та тобі, Шраме, завсігди щонайперша шана у бога, — згодився сотник, смакуючи люлькою, і сам зіп’явся на мажу, щоб полюбувати першим вітанням.

— А славно обмерзли голощоком² окопи, — завважив він, глянувши, — от для воріженьків буде сковзалка напрочуд.

— Так, так! — відізвався й Шрам. — Михайло святий нам споміг.

Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом і тулився одним боком до ставка, а другим — до узбочі, що стрімкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало й глибшим, і жахливішим, в одному місці воно вузило шлях до шести сажнів, потім знову відходило і знов наближалося, утворюючи якусь площину на взір виспи, якої ворогам було не примітити. Довгастими лавами, під звуки литавр і сурм напасники рушили весело, оглядно.

— Гармаші, пильнуй! — командував Шрам, — Набивай бабів дрібною картоплею, а паній — галушками, а гаківниці й плющихи — горохом, наводь усі влучно на он ту площину, підготуй на зміну набої, і як махну люлькою — шквар!

— А в вас, хлопці, чи рушниці готові, чи на поличках є порох? Оглядіть, підсипте сухого! — обернувся до козаків, що за возами засіли, пан сотник.

— Все, батьку, напоготові, тільки гукни! — відмовили з-поза маж веселі обличчя, хочай очі їм жевріли лиховісним огнем.

Батава дійшла до вузької перейми і зупинилась в непевності, боячися пастки; але, завваживши, що далі шлях ширшав і що, дасть бог, не буде жадної одсічі, рушили наперед.

А Шрам за ворогами пильно зорив, і, коли останні зайшли на площину, він махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, і здригнули, задзвеніли залізом вози, із пащів у баб і панянок вибухнули довгими цівками густі клубища білого диму й розіслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім’яв враз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а тепера розметану і повалену в порох: сотні молодих, жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров’ю омита земля, й повисли в повітрі крики на пробі, й лемент, і обірваний стогін.

Збилася в купу юрба й почала давить один одного: інші зривались з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з баб і панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму й жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плинь по крижаній воді й, задубівши, зразу пускались на дно...

— Tausend Teufel!³ — покрикнув німецький проводир, — Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат, перелуплять!

— До зброї! Бігцем! — розляглася і в другім місці команда.

Звиклі до послуху та до бойового вогню німці рушили перші, а за ними пішли й поляки. При виході з другого, ще вужчого переходу зустрів їх вибух гарматний і вчинив жаховиту руїну; чавун і свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кістки, обляпували крівлею живих; охоплені жахом мізерні купки вганялися й в ставок, і в провалля, й вперед... Але ледве надбігли кілька кроків завзяті, як підпали під перехресний вогонь з гаківниць і плющих, який нівечив їх край; проте недобитки, не тямлячись з запалу й нічого не бачачи в диму, навмання, осліп все ще ринули до окопищ.

— Ануте, хлопці, тепера наша черга! — крикнув сотник, і двісті жерел, виставившись із-за окопищ, затріскотіло у перса недобитків могутньої сили.

Розсатанілі, з скаженим жахом на обличчі, злиденні останки кинулись в рів, а звідтіля поп’ялись на вали... Вони, сп’янілі від помсти, таки дістали б мети, й не одна б козача душа попрощалася з білим тілом, коли б не пошклила валів ожеледиця: забісованці кидались на окопища й слизли шкереберть у рів, збиваючи з ніг товаришів.

— Гляньте-бо, хлопці, як ляшки-панки сковзаються! — сміявся сотник.

— Занятно! Го-го-го! — реготіли хижим реготом козаки, кепкуючи над німцями та ляхами, — Ануте, нуте! Посковзайтесь трішечки ще, а ми вам носи підлатаємо.

— Агов, хлопці! Локшіть їх у пень! — крикнув сотник і вивалив із пістоля у німецького ватажка, що кричав, мов скажений:

— Donnerwetter!⁴ Бийте цих хлопів!

Молодий, біловусий німчина тільки руками розвів і горілиць упав нерухомо.

Почалась різанина, та огидна, звіряча різанина, коли чоловік, сп’янілий від крові, розсатанілий від гвалту, запінившись, з хижим реготом б’є нещасного, безоружного брата, що плазує край ніг і благає, на бога, пощади.

А з високого замку, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу й стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін і велебний псалом славославців до господа, і всі оті звуки разом неслись за крайниці життя аж до небесних осель бога любові та ласки...

Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої піхоти й з нетерплячкою чекав тої миті, коли вона, проминувши залому, стрімголов кинеться на вали й розчавить жменю безглуздої рвані, що зважилась його незчисленній, непоборимій потузі опір давати. А бути може, оті злиденні тхори повтікали й хоробра батава перейде без постраху Бушу й придбає Лянцкоронському довічну неславу за його полохливі, підсліпі поради? Це зовсім можливо: ні пострілу, ні погуку, ні шелесту... А це враз, несподівано, з далеких валів вибухнуло й покотилося два поклуби білого диму, а за хвилину здвигнулась земля й розлігся грім у повітрі аж до темного лісу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кінь під Потоцьким убік і захріп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман від подиву й стямитись, як гримнув знову гуркіт другий, а потім і третій...

Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопів до доброї одсічі, що не дав розпорядку припасти на пригоду підмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослівно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи підлатать його своїм досвідом.

Коли ж, по малім, часі, прибігло з бойовища п’ять чоловіка й довело, що все послане військо згинуло до ноги, що там, за окопищами, певно, сила гармат і повстанців, то скаженій лютості коронного гетьмана не було й краю: і забруднений гонор, і ганебна публіка, й жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем і обарвили червоносиніми плямами бліді його щоки. Він пройняв до крові острогами коня і полетів навзаводи до польного гетьмана.

— Панська вельможність не домислилась дать підмоги? — накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшині генеральній на Лянцкоронського зіпхнути вину.

— Ясний граф на теє наказу мені не поставив, — відповів з уїдливим усміхом Лянцкоронський.

— Коли дав я наказа до штурму, то мається розуміти, що решта виникла з його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступінь!.. — розпалився Потоцький. — Гадаю, що на те ясновельможного пана й озброїла владою Річ Посполита, аби його мосць пантрував за боями.

— Але ясний граф відхилив мої розпорядки, й його мосць, — підкреслив ущипливо Лянцкоронський, — зауважив мені, що відповідає за все гетьман коронний, а польний тільки має пильно справляти його накази, ото ж я їх до цяти⁵ й справив...

— Не час тут, пане вельможний, до елоквенції⁶, а час до поновлення честі нашої славетної зброї й до відплати отим гадюкам за смерть стількох лицарів, до відплати такої страшної, від якої б здригнулося й пекло! — Очі у графа Потоцького аж яскріли під запалом хижого сказу, а сині губи крилися білою піною. — Але їх там не жменя; панську вельможність ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цілі полки чортяки того Богуна з немалим числом і гармат.

— Там, ясний графе, нема Богуна — це мені досконально відомо, — відповів Лянцкоронський трохи недбало й згорда. — Там засіла манесенька купка завзятців; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжній місцевості дужа позиція й що шкода на цю забавку тратить час і людей.

— Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! — крикнув Потоцький й аж посинів.

— Коли то непоборна воля яснійшого графа, то тра повести справу уважно, запобігши напад гарматним вогнем.

— Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвіть на повітря, чиніть, що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жадного озброєного пса, а ті, що впадуть у руки живцем, щоб корчились і скавчали від нелюдських тортур.

— Все буде вчинено, ясний графе, але до вечора мало часу...

— До вечора! — заносливо крикнув Потоцький й від’їхав навзаводи, не бажаючи ніяких суперек вислухати.

Лянцкоронський дав наказ воєводі Чарнецькому незабаром на кам’яній греблі уставити дванадцять далекосяжних гармат і почать безупинно ними грюкати по валах.

— Хочай ця позиція для пострілів і гожа, — зауважив Чарнецький, — але захисту для гармат тут нема й дати його неспромога, а се небезпечно.

— Правдісінько так, — згодився й Лянцкоронський, — Саме найкраще було б спорудити земляні захисти ген там на площині, але граф править конечне, аби сьогодні місто добути, ergo non possumus⁷.

Чарнецький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвідки по той бік греблі й ставу, чи не можна було б ще звідтіль на замок ударити?..

Їхав ходою Корецький на своїм коні воронім, схиливши замислену голову. Багато її обсіло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок; оті бахури, гвалтовні та п’яні, оті огидливі речі, оті звіроцтва, ота пекельна ненависть і злоба до брата — та хіба ж таким виром нелюдських загар⁸ може бути владована згода в розхитаній й облитій кров’ю державі? Ні, тисячу раз ні! Він знає цей народ, який завзялось обездолити й винищить розбещене панство, — він разом з ним жив, він вкупі з ним ділив і радощі, й боління: оті щирозлоті й повні зимньої мужності, й теплої, безкрайньої прихильності серця; не чіпайте тільки їхньої волі, їхньої віри, їхніх звичаїв — і вони на свої дужі перса здіймуть весь тягар наскоків хижого азіата, й славутня Польща за залізним муром буде спокійно цвісти... Так хіба ж ці думки можливо натхнути навіженій сваволі? Він знайшов був собі й однодумців, але переважне число супротивних їх подавило...